Їржі Гаїчек: Риб'яча кров

Книжка чеського письменника - про відлуння старих історій, які не дають спокою: про привидів дитинства, які переслідують ціле життя.

Героїня Гана їде додому, в маленьке село на березі Влтави у Південній Чехії, де не була багато років, із нею в гаманці —  список із дванадцяти імен: вона наважилася дати раду своїм спогадам і стосункам, задавненим почуттям і образам, пробачити й попросити пробачення. Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село —  серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.

***

Я сиділа у фланелевій чоловічій сорочці край столу, просто навпроти прочиненого вікна, але холодно не було. Від плитки, на якій готувався чай, ішло тепло. Ми пили чай із хлібом, у комірчині знайшлися масло й варення.

І тоді я вперше почула цю назву. Чорнобиль. Я по­клала на кухонний стіл стос газет, які привезла в паке­ті з нашого села. Татове "Вільне слово" і ще "Червоне право" з пошти, яке взяла там, коли востаннє телефо­нувала звідти Петрові.

— Коли це вибухнуло?

— Двадцять шостого квітня, — сказав Петр.

Я брала з пакета одну газету за іншою, гортала їх. Петр пив чай із надщербленого порцелянового горнят­ка без ручки й дивився на мене.

— Немає сенсу, вони все одно не написали б правди, — сказав він посеред шурхоту друкованого паперу.

Лише одна коротка нотатка, яку я знайшла аж на сьо­мій сторінці в "Червоному праві" за кінець квітня.

Ішлося про пошкодження одного з ядерних реакторів у Радянському Союзі. Ще за кілька днів вони написали про вимірювання повітряних потоків. Я вдруге перечи­тала цю замітку про себе, а потім — іще раз уголос.

— У ЧРСР проходить безперервне вимірювання ста­ну повітряних потоків, але жодного підвищення радіо­активного фону виявлено не було.

І тільки в найсвіжішій газеті від п'ятого травня я зна­йшла більше. Статті в обох виданнях були схожими, най­перше тому, що нічого важливого не розповідали. На­зви Чорнобиль ніде не було. Жодної згадки про атомну аварію. Тільки зізнання про підвищений радіоактив­ний фон Чехословаччини. А наприкінці статті вже писа­ли, що йдеться про цифри у двісті разів менші від шкід­ливих для здоров'я людини. Я читала вголос:

— Нагляд ведеться за всіма елементами навколиш­нього середовища й продуктами харчування. Загалом, рі­вень радіоактивності, а це підтверджує й більшість прес-агенцій європейських країн, має тенденцію до зниження.

— Вони глузують із нас, — усміхнувся Петр.

— Розумієш? Вони просто так пишуть в газеті, що вимірювання повітряних потоків не виявило жодної радіації. Чому ж вони тоді про це написали? Потім за п'ять днів пишуть статтю, що фон підвищений, але зовсім не згадують чому! Чому він підвищився? Ніби просто так?..

— Не переймайся, — переконував мене Петр, — по­слухай увечері "Голос Америки" чи "Радіо Європа". Там більше ні про що й не говорять.

— Я ніколи не слухала цього.

— Тільки не кажи, що твій тато їх не ловить через приймач.

Я раптом здалася собі дуже дурною. Гуска, яка готу­ється до випускних іспитів, голова їй забита історич­ними датами, математичними й хімічними приклада­ми, книжками й письменниками, а в цей час у повітрі носиться щось таке, про що навіть не підозрюєш. Щось жахливе, воно на траві, у полі, на деревах, навіть бджоли Зденєка приносять це з пилком до вуликів.

Увечері Петр відвіз мене назад. Мені не хотілося поли­шати запах цієї хати, її холодні стіни, арку в стіні коридо­ру, де стирчала банка з висохлою минулорічною квіткою.

Удома ввечері я сіла на ліжко. Із сумки дістала пакет складених газет і синьо-білу картату сорочку, яку від­разу ж засунула під подушку. У кухні за вечерею я не затрималася, і коли Гонза ввечері увімкнув світло в кімнаті, то помітив сорочку, в якій я засинала. Він нічого не сказав, а за хвилинку з його кутка вже лунало тихе похропування.

Відразу після уроків ми з Міладою сіли в червоний міський автобус і поїхали до неї. Сімейний будиночок на околиці Будєйовіце мав гостру стріху, Мілада пока­зала на декілька антен вгорі.

— Он та, схожа на маленький парканчик, бачиш? Вона ловить австрійське телебачення.

До вечора ми копирсалися в зошитах і підручниках, а потім Мілада ввімкнула телевізор у вітальні. Ми розсі­лися в кріслах, Міладина мама тільки визирнула з кухні запитати, чи не хочемо ми вечеряти.

— У нас показують обидва австрійські канали. Це FS1, на FS2 зображення трохи з перешкодами, але зі звуком усе гаразд.

— Ти краще розумієш німецьку, будеш мені пере­кладати.

— Що ти говориш, — процідила Мілада, — у тебе також одиничка. Окрім того, маєш іспит із німецької. Отож давай…

Ми вдивлялися в екран і намагалися розчути швидке мовлення австрійської телеведучої, аж раптом на екрані з'явилася мапа зі стрілочками, які показували напрямок вітру, із Радянського Союзу на захід.

— Ці стрілки показують, куди вітер віднесе чи вже відніс радіоактивний пил, — проторохтіла Мілада, і ми продовжували вивчати карту Європи, стрілки простували через Польщу й Чехословаччину до Ба­варії з Австрією. Ведуча говорила щось про заходи, до яких вдається австрійський уряд. Обмеження до­ставки продуктів зі сходу, суворий контроль моло­ка, заборона свіжого трав'яного корму для годівлі корів. Наприкінці ми ще зрозуміли, що вона повто­рює глядачам пораду, як уберегтися від радіоактив­ного пилу.

Я довго не могла заснути в Міладиній кімнаті. Мож­ливо, мені бракувало тихого шуму річки, до якого так звикла вдома, можливо, заважало світло за вікном.