"Динамо" - "Шахтар". Тріумф і трагедія

Мабуть, це символічно, що кубковий фінал закінчився саме так. Чотири тайми були напруженими й нервовими, проте, відверто кажучи, не дуже цікавими з точки зору саме видовища. Проте все компенсувала серія післяматчевих пенальті, в якій "Динамо" пройшло всі кола пекла – від трагедії до тріумфу. "Шахтар" уже, здається, тримав кубок однією рукою, але в останню мить трофей вислизнув. Як це схоже на нинішню команду Луческу.

Останній шанс для "Шахтаря" врятувати сезон. Перший за вісім років шанс для "Динамо" зробити золотий дубль. Себто за визначенням ця гра не могла бути глевкою. Цим суперникам, як і завше, було що доводити один одному. Тим більше в нинішній ситуації. Так що мав бути матч із вогником.

Із часу їхнього останнього фіналу витекло насправді дуже багато води, хоча й зустрічалися навесні минулого року. Тоді для "Шахтаря", який став чемпіоном уп'яте, полтавський кубковий матч не міг апріорі бути "або все, або нічого", адже головне завдання на сезон виконане. Натомість розхристане "Динамо", що вперше в чемпіонаті виявилося за бортом призової трійки, кероване юним тренером "без року неділя", мало померти на полі, але бодай щось виграти в сезоні. Бо так чи інакше, але запам'ятовується останнє. Кияни ту гру вирвали на жилах. Й Ребров із "в.о" перетворився в повноцінного наставника "біло-синіх". Наразі маятник хитнувся в протилежну сторону. І вже "Шахтарю" треба гризти землю, щоб врятувати взагалі-то невдалий сезон. Тоді як "Динамо", у разі ймовірної невдачі, завше може сказати щось на кшталт "не дуже то й хотілося".

Стартовими складами тренери не здивували. Проте це саме той випадок, коли здивувати не можна за визначенням – надто добре знають один одного опоненти. Ну, хіба що з певною долею іронії можна вважати несподіванкою появу в старті Бернарда – такого собі "інфанта террібля" донецького колективу.

Хоча, переконаний, в даному випадку не варто акцентувати увагу на особистостях. У нас не "Барселона" - "Ювентус", а поки що інший рівень, ключовим показником якого є відсутність Мессі (чи месії) й насамперед присутність командної гри. Тому хто в ліпшій функціональній формі, той і замовлятиме музику.

Чия форма ліпша, за наслідками першого тайму сказати складно. "Динамо", як здалося, частіше володіло м'ячем і намагалося гнути свою лінію, тоді як "Шахтар" атакував хоч і не так часто, проте небезпечніше. Загалом нічийний результат - цілком закономірний підсумок першої половини зустрічі. Яка, до того ж, запам'яталася достоту обережним футболом у виконанні обох суперників. Саме це можна вважати особливістю нинішнього фіналу. В попередніх вирішальних зустрічах національного кубка той же "Шахтар" міг собі дозволити грати в "Барселону". Бо мав ресурси. Приховані й не дуже. "Динамо" про подібне могло лише мріяти. Зараз стилістично-змагальна дистанція між колективами скоротилася. Тому хочеш чи ні, а варто "танцювати" не тільки від своєї гри, а й від дій опонента. А ще перша сорокап'ятихвилинка запам'яталася розбитою головою захисника донеччан Кучера. Крові було стільки, що спочатку візуально навіть виникала боязнь за життя футболіста. Дякувати богу, поле хлопець залишав на своїх двох. Чому Можаровський жодним чином не відреагував на те зіткнення? Мабуть, мав інший клопіт.

У другому таймі крові не було. Як не було й по-справжньому небезпечних моментів. Таке собі перетягування канату, гра на те, в кого першим не витримають нерви. Нерви виявилися міцними у всіх. Команда Реброва віддала ініціативу й наче підсіла фізично. Відверто кажучи, не беруся стверджувати, що було саме так, проте збоку це саме таким чином виглядало. "Шахтар", у свою чергу, грав активніше, я б сказав навіть продуктивніше. Проте, парадокс - команди помінялися ролями: за схожого сценарію в першому таймі у гірників було більше моментів, тепер уже в динамівців. Про купу суто ігрових зіткнень, балачок із цього приводу й непорозумінь зайве не говоритиму. У такому матчі без подібного не обходиться.

Не обійшлося без кількох суддівських помарок. Як мені здалося, Можаровський у двох випадках мав підстави вилучати динамівців – спочатку Ярмоленка за симуляцію, потім Рибалку за грубу гру проти Степаненка. Але в обох випадках рефері дав зрозуміти, що дух гри для нього наразі вище, аніж буква закону. Можливо, у цьому щось і є раціональне. Однак і таке, що дозволить деяким охочим жбурнути каменюку Можаровському в город.

За такої напруженої, та все ж загалом одноманітної й навіть прогнозованої гри забитий м'яч в будь-які ворота був би справжнім дивом. Дива не сталося. Відкатавши фактично гру-близнюка до календарного матчу чемпіонату, команди були змушені продовжити ходіння по муках і в екстра-таймах.

Тренери кинули в бій останні свої аргументи – Гладкого та Беланду відповідно. Проте на глобальному сюжеті поєдинку ці зміни не могли стати кардинальною плямою: занадто мало покладено на шальки терезів, аби переважити існуючий стан речей. Відтак усе такий же нервовий, але обережний футбол. Із мінімальними шансами на успіх.

Ті шанси не були використані. Тому все завершилося тим, чим і мало завершитися – післяматчевими пенальті. Вважаю, цілком справедливо. Бо команди виявилися не тільки гідними одна одній, але й рівними за силою.

Ця лотерея стала апофеозом не лише цього конкретного поєдинку, а й фактично усього чемпіонату – незвичного, кострубатого, парадоксального, часом героїчного, але стовідсотково рідного. "Динамо" вкотре в сезоні проявило характер, "Шахтар" вкотре в сезоні проявив уміння розтринькувати свою перевагу, вболівальники вкотре в сезоні проявили нетримання. За винятком перших двох констант, остання викликає вже оскомину.

А командам – обом, певна річ, варто віддати належне. Вони таки створили справжню драму. Нехай і з елементами фарсу, та все ж. Вінець сезону іншим бути просто не міг.

Олександр Солнцев