Базар-вокзал

…Так вже виходить, що навіть "свобода вибору", свого часу запропонована харківським письменником Андрієм Краснящих у своєрідному маніфесті "Неукраїнська українська" – визначення національної літератури за: а) мовою викладу, б) художніми особливостями тексту, в) менталітетом письменника – сьогодні не тішить авторів нового покоління.

Адже від часу, коли література, як пише Краснящих, "была одна единая советская и национальность литератур внутри неё определял язык", мало що змінилося, і саме за мовою так само легко можна відрізнити грузинський текст від білоруського. Хіба що національність літератур, як квартирне питання у Булгакова, "зіпсувало" право бути неєдиними і нерадянськими. А так усе залишилося на своїх місцях, і будь-які полеміки починаються і закінчуються зазвичай біля віконечка каси.

Раніше серед співдружності національних літератур не було черги, а тепер доводиться працювати ліктями. Декому з молодих російськомовних авторів, які народилися-приїхали-мешкають в Україні, проблематичність виходу в місцевих видавництвах (з "незалежного" переляку там навіть видавали було лише українською мовою) надовго відбила охоту публікуватися в рідних краях, а дехто, виявляється, і не збирався.

У нас, до речі, давно вже сформувався прошарок російськомовної автури, яка ні в які полеміки не вступає, а тупо молотить через голови партій і правительств для сусідського городу. На якому, слід зазначити, для таких "прозрілих" відщепенців з колишньої "сім'ї народів" завжди існували і літературні премії для підтримки російської культури за малоросійським кордоном, і благодійні фонди, і інші видавничі блага. Які саме? Ну, наприклад, можливість задля екзотики стати "одноразовим" автором, але тільки не в малобюджетній рідній конторі, а в якому-небудь російському видавництві-монстрі. З відповідними гонорарами, між іншим, а не з копійками у видавництвах місцевого розливу, де, як знати, новачкам взагалі часом не платять.

Дійсно, іменами колишніх малоросійських авторів на кшталт івано-франківського і харківського Михайла Єлізарова, які стали відомі в Росії, і навіть тамтешні премії отримують, сьогодні нікого не здивуєш. Нецікавий у даному випадку також киянин Андрій Курков, який давно прижився на російському ринку, і за яким тягнуться апологети на зразок Яни Дубинянської. (Видані в Росії чи то для залякування свого читача переклади українських авторів на кшталт Марії Матіос та її "Нації", а чи писання Андруховича, Забужко і Жадана, випадають з контексту аналізованої тут "російськомовної" проблематики). А ось чи багато хто чув, скажімо, про таких українських (російськомовних) молодих письменників, як Дмитро Савочкін з Дніпропетровська, який видав свій "соціальний" роман-бестселер "Марк Шейдер" у престижному російському видавництві "Ад Маргинем"? Або про його землячку Уляну Гамаюн, що опублікувала свою "метафізичну" прозу ("Ключ до полів") у російському видавництві-гіганті "Аст"? Або про Наталю Щербу з Івано-Франківська, чия "фантастична" сага "Часодії" вийшла у російському "Росмені"? Або про донецького прозаїка Володимира Рафеєнка, який вже двічі отримував у Москві "Російську премію", покликану плекати російську літературу на малоросійських окраїнах?

Згадані автори чомусь не переймаються тим, що їхні російськомовні тексти не друкуються в Україні. "А Сафо друкували? А Гомера друкували?" – мабуть, пам'ятають вони сцену вигнання професором графомана, який бідкався, що його не публікують. Оскільки проблема існує лише там, звідки її женуть. А якщо ніхто нікого нікуди не виганяє, а так уже склалося, що вокзал працює і рукописи не горять, то чи підозріло неукраїнське це місцеве письменство, а чи відверто російськомовне – великого значення, власне, для літератури не має.