Соло для барабанів

Я саме читаю книжку Ніка Мейсона "Особиста історія Pink Floyd" – мабуть, найкращу музичну біографію, яку мені колись доводилося тримати в руках.

Стільки гумору і самоіронії, а головне – стільки зримих, візуально випуклих деталей тієї великої епохи в музиці, що стала вже – і музика, й епоха – класикою!

От хоча б таке. Виявляється, їхні музиканти теж виступали в оксамитових штанах, користувалися гримом і, за відсутності в гримерках душу, поливались одеколонами – точнісінько, як наші теперішні звьозди естради.

Правда, з їхніми це траплялося ще в кінці 60-х, на самому початку кар'єри, поки зміст ще не встиг витіснити форму і надовго переодягнути їх у футболки та джинси.

Зрештою, деталь із оксамитовими штанами не найцікавіша. Найцікавіших я тут не згадаю, щоб і вас заохотити до читання – тих, звісно, хто ще не читав.

Я навмисне не переповідаю вам, як Нік хронологічно і кінематографічно задокументовує роботу над кожною наступною платівкою. Про всі ці звукові пошуки й ефекти, які, власне, і зробили з тогочасних флойдів мегасвітових мегалідерів. Про перші в історії світлові шоу.

Про безкінечні вибухи піротехніки. Про випробування наркотиками, грошима і славою, які гурт так і не пережив (на щастя, пережили його учасники, але кожен зокрема).

Якби не розлізлий у безформності, одутлий і лисий Сід Баррет, який сумним овочем дивиться в камеру тодішніх хронікерів, я б мав цю книжку за найпозитивнішу музичну біографію з найрадіснішим сюжетом.

Утім я тут не про Сіда. Я про Ніка, а з ним і про всіх інших великих барабанників, що захищали фронти найкращих гуртів. Зберігали основу основ – ритм і пульс.

Не зупинялись ніколи й нізащо – бо інакше вся складна музична тканина жахливо розлізеться в різні боки. А кому тупотітимуть у такт ногами слухачі? А на кого озиратимуться баси і фронтмени?

Нік Мейсон, хоч і не міг похизуватися віртуозністю, був відомий своєю витримкою і стриманістю. У рок-н-ролі з його питомою експресією стриманість – це особливий діамант.

Нікова тиха й подекуди навіть пласка гра слугувала найкращим тлом для втілення всіх новаторських експериментів інших учасників гурту. А ще він, як виявилось, геніальний оповідач. І читання його книжки спонукає мене нашвидку перебрати в пам'яті відразу кількох інших великих барабанників.

Майк Портной з не дуже знаного у нас Dream Theater. Агресивний, швидкісний і дуже, сказати б, видовищний. Не менш видовищний за Томмі Лі з трусиками його тодішньої дружини Памели, натягнутими на барабанну стійку, проте явно технічніший.

Козі Повелл – ще один улюбленець дівчат-олдскульниць, справжня гард-рокова зірка 1980-х. І справжня гард-рокова смерть на швидкості, що не дає можливості зіркам зістаріти.

А ще? Філ Коллінз із Genesis (тоді ще не соліст). Дейв Ґрол з Nirvana. Кажуть, без них обох не існувало б і їхніх славетних гуртів. Біл Бруфорд із King Crimson. Несамовитий пункер (себто ікона панк-року) Кіт Мун з The Who. Перегравати його не вдавалось і не вдалося нікому.

Вся культура панку, як на мене, й досі тримається на некерованих Кітових барабанах. Він не Кіт у цьому сенсі, він – Кит, океанічний велетень.

Розумаха Ян Пейс із дещо переоціненого на радянських просторах Deep Purple. Чарлі Воттс з недооцінених там же Rolling Stones – інтеліґентний мовчун, класичний англійський джентльмен, твердий, мов скеля.

Барабанники – кров у судинах нашої улюбленої музики. Неможливо навіть уявити, а не те що любити цей світ без Рінґо Старра. Без Чада Смітта з Пекучих Чилійських. Без Меґ Вайт з White Stripes.

А хіба можливо уявити собі хоч якусь сучасну рок-музику, якби в її попередній, класичній епосі не існувало "Бонзо" Джона Бонема? Я залишив його насамкінець, тому що він, на мою думку, вибивав зі своїх тарілок і барабанів абсолютну жесть.

Тому був і залишається найнеповторнішим і назавжди неперевершеним. Кожен меломан у нашій країні знає, що якби Бонзо не помер так передчасно й так алкогольно, Led Zeppelin продовжував би свій дирижаблевий політ ще не один десяток років.

І коли звучить "Moby Dick", усі ми обов'язково завмираємо, чекаючи на соло Бонема.

А ще мені подумалося, що всі ці герої, згадані тут і незгадані, всі великі й видатні барабанники світу, всі віртуози і просто добрі майстри – ударники рок-н-рольної праці, були разом із нами тоді, під час Помаранчевої революції, на засніжених київських пагорбах, і щодуху вдень та вночі гамселили в оті найлункіші на світі бочки, викликаючи з неозорої далини справжнє майбутнє цієї країни.

Я впевнений у тому, що за першої слушної нагоди вони повернуться.

Юрій Андрухович