Національний заповідник лохів

Років п'ять тому, а точніше у травні 2010-го року, ГУБОЗ МВС України кинулось перевіряти дипломи про вищу освіту в керівників центральних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Тоді натхненням послужила афера з забутим сьогодні екс-заступником голови СБУ Андрієм Кислинським та міністром курортів та туризму Криму Андрієм Сумцовим, які купили собі дипломи.

Однак великих сенсацій так і не прозвучало, бо перевірку тихенько згорнули. Можна не сумніватися, що виловили тоді багато цікавого.

Зараз ситуація з дипломами покращилася, бо є база даних, за допомогою якої можна перевірити справжність диплома. Але щось не чути про кримінальну відповідальність власників куплених дипломів.

Крім того, така база не вичерпує усіх махінацій. Бо то лише ідіоти купували готові дипломи, а люди мудрі домовлялися з вишем і сумлінно училися. Правда, ніхто їх ніколи там не бачив під час занять, заліків чи іспитів. Отже, дипломи у них справжні, хоч вони самі – фальшиві.

В країні, де будь-який грошовитий пузир міг стати академіком, все можливе. Президент Янукович, наприклад, був академіком віртуальної Каліфорнійської академії, яка не має фізичного місця перебування, а тільки поштову скриньку і жодного з працюючих телефонів. А разом з Януковичем академіками цього лохотрону стали і Леонід Кучма, і Валерій Пустовойтенко, і Борис Патон, і Сергій Бубка. А ще ціла низка президентів республік СНД.

Академіків у нас хоч гать гати, бо окрім Національної академії наук України, найбільш престижної, існує ще купа скороспечених академій, які звання академіка дають будь-кому. Науковцем можна й не бути. Ну, наприклад посередній поет Микола Луків став академіком Української екологічної академії наук. Які його досягнення в екологічній науці, не знає ніхто. Зате ж як звучить: поет-академік!

Не розумію, чому Міністерство освіти не припинить оце щедре засівання академіками нашої багатостраждальної землі. Як і кандидатами наук та докторами. Я думаю, що за кількістю "науковців" ми вже давно "впєрєді планети всєй".

Тисячі липових кандидатів наук і докторів навіть не пригадають назв своїх наукових робіт і не дадуть відповіді на жодне уточнююче запитання. Бо усі ці наукові роботи писали за них інші. Але безліч державних службовців і депутатів мають наукові звання. Дехто захищав докторську буквально за півроку чи за рік від кандидатської.

Колись віце-прем'єр з гуманітарних питань Микола Томенко вирішив заборонити захист наукових ступенів державними службовцями, а також зайнятися переатестацією тих, хто вже став "професором" під час праці в органах виконавчої влади. Але погроза залишилася погрозою. Бо, підозрюю, що навіть у лавах демократичних сил було та і є повно таких пройдисвітів.

Тисячі липових кандидатів наук і докторів навіть не пригадають назв своїх наукових робіт

Митники, податківці, міліціонери, прокурори, судді – усе це теж клієнти цілої армії авторів наукових робіт, які за добрий гонорар склепають дисертацію на будь-яку тему.

Наші університети зажди перебували на підсосі в держави, тому щедро роздавали "почесні" звання різним політичним діячам, як, наприклад, Кучмі. А потім, мовби схаменувшись, відбирали назад. Але вже коли той діяч не міг їм нічим зашкодити.

Міністерство освіти декларувало великі реформи в освіті, але якось не звертає уваги на ще один бік наукових робіт: їхню непотрібність. У нас наукові роботи дуже часто пишуть на такі теми, які жодного зрушення в науці не роблять. Це просто повітряні бульбашки в привабливому псевдонауковому обрамленні.

Якщо взяти літературознавство, в якому я щось петраю, то важко там виявити якісь важливі для науки текстологічні дослідження. Ну, наприклад, праці, присвячені невідомим рукописам чи маловідомим виданням. Відкриттів майже нема. Переважна більшість праць базується на матеріалах, виданих в наш час. Ніхто й спроби не робить, аби пірнути глибше.

Коли я проглядаю наукові збірники з літературознавчими публікаціями, то рідко коли на якійсь хочеться зупинитися, бо переважно "науковці" беруть для порівняння якихось двох авторів, які насправді мають мінімум точок дотику, і, як пару волів, намагаються запрягти їх до одного возу. Головне в таких працях – побільше вживати іншомовних слів, незрозумілих для ширшого загалу та, мабуть, і для багатьох науковців. Цим начебто подається знак, що праця писана для посвячених, і нема чого сипати бісер перед свинями.

Як виглядає такий бісер, можна побачити з першої ліпшої дисертації: "З'ясування текстотвірного характеру названої інтерпарадигмальної категорії передбачає цілісне, різноаспектне висвітлення кореферентних текстових одиниць у номінативному, структурному і функціональному ракурсах. Врахування текстотвірного потенціалу референційно тотожних одиниць (утворених ними кореферентних пар і рядів) у забезпеченні структурно-семантичної організації різнотипних текстів, на нашу думку, дасть можливість… охарактеризувати і релятивні ознаки інформаційно-комунікативного простору тексту, і певною мірою індивідуальний стиль письменника. (Леся Куриляк).

"Це передбачає цілісне, різноаспектне висвітлення кореферентних текстових одиниць у номінативному плані, врахування текстотвірного потенціалу референційно тотожних одиниць (утворених ними кореферентних пар і рядів) у забезпеченні структурно-семантичної організації текстів творів, що дасть можливість більш глибоко дослідити індивідуальний стиль письменника та охарактеризувати функціональні і номінативні різновиди кореферентів" (Галина Осіпчук).

Найкумедніше, що усі ці дуже наукові терміни можна замінити іншими, поширенішими. Але ж тоді науковий туман не справить такого ефектного враження. А для того, щоб визначити індивідуальний стиль письменника, зовсім не обов'язково писати розлогі дисертації – досить і невеликого розділу в історії літератури.

На радість "науковцям" письменників багато, а отже вистачить вгризатися шашелем у їхній індивідуальний стиль ще легіонам і легіонам кандидатів та докторів. І це в країні, де за весь період незалежності не видано жодного повного видання творів жодного класика нашої літератури, окрім Т. Шевченка.