Цікаві книжки: "Українська мова в першій половині ХХ ст.: Стан і статус"

Народ (селянство) "або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою, не може, а то й не хоче читати укр[аїнської] газети, яка пишеться мовою, виробленою невеликим гуртом інтелігенції, хоч і на народній основі, але з масою слів, виразів не народніх і чужих народові, бо він їх не чує ні в школі, ні в суді, ні в житті"

Що читаємо? Книгу відомого мовознавця Юрія Шевельова "Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941): Стан і статус" (США, видавництво "Сучасність", 1987). Публікація була підготовлена 1981 року і спершу англійською мовою. "Праця не претендує на вичерпність. Вона мусіла зостатися дуже неповною передусім з огляду на обмеженість джерел".

Чому саме сьогодні це видання згадуємо? Дякуйте безголовій в усіх сенсах Верховній Раді, яка кидає полінця у вогонь громадянського протистояння.

Що цікавого? Книга є неоціненною для тих, хто хоче розібратись у змінах мовного законодавства у зазначеному проміжку часу, вона містить огляд змін у цій політиці та типових рис шкільної системи й культурного життя на українських землях.

Станом на 1900 рік українська мова на території імператорської Росії перебувала в упослідженому стані. "Фактично діяв указ Олександера ІІ, підписаний в Емсі (Німеччина) 18 травня 1876 р., до якого 8 жовтня 1881 р. Олександер III вніс незначні зміни".

Варто нагадати, що той "Емський указ" "забороняв друкувати українською мовою будь-які тексти - оригінальні чи перекладні, - окрім творів красного письменства та історичних документів; забороняв театральні вистави та прилюдні читання українською мовою; довіз українських книжок, виданих закордоном; викладання будь-яких дисциплін у школі по-українському; заборонялося також тримати в шкільних бібліотеках українські книжки. Шкільних учителів мали перевіряти і кожного, запідозреного в українофільстві, переводити на працю за межами України; нових учителів радилося набирати "переважно" з росіян".

Головний осередок українофілів київська "Громада" перед указом 1876 року нараховувала коло ста членів, а після указу їх залишилось тільки 14! "Оце і дякувати цим людям, що українська взагалі пережила цей "інфаркт".

Послаблення 1881 року містили дозвіл друкувати словники, "вживаючи російської абетки", і знято заборону з театральних вистав "при умові, що кожного разу відповідний генерал-губернатор чи губернатор дасть спеціяльний дозвіл та що не існуватиме виключно українських труп".

Російський уряд не опублікував ані указ 1876 року, ані додаток до нього 1881 р. "Вони були таємними і мали б лишитися незнаними для людности. Однак, …вже 1876 року львівський журнал "Правда" у статті "Указ проти руського язика" аналізує зміст Емського указу".

Українофіли не склали рук. На гроші Євгена Чикаленка вийшов Шевченків "Кобзар" накладом у 25 тисяч примірників. Згодом - альманахи "Рада", "Хутір", "Степ" тощо.

"Як видавцям альманахів щастило обходити рогатки цензури по різних міністерствах, департаментах і цензурних комітетах, само по собі могло б стати вдячною темою для вивчення. Не було це ні легко, ні просто. Деколи вимагало кілька років боротьби й хитрування".

Підприємець і меценат Чикаленко писав, що 1903 року в Києві було лише вісім родин інтелігентів, де, не зважаючи на такий стан, розмовляли українською мовою: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Старицькі, Косачі, Шульгини та його власна.

"Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища; якщо по-українському говорили не принагідно, а послідовно, це розцінювалося як свідома опозиція до російської мови, символу Імперії, що вже ставало просто небезпечним".

Ще один чинник, який стримував розповсюдження української мови серед освічених прошарків: "повна відсутність україномовної чи бодай прихильно наставленої до української мови буржуазії". У спогадах Чикаленка названо чотири таких родини: Симиренко, Леонтович, Аркас, Чикаленко; у спогадах Лотоцького можна відшукати ще кілька, "але всі вони - крапля в морі".

Водночас, на Галичині та Буковині, які входили до складу Австрії, діяла відносно ліберальна конституція 21 грудня 1867 р. ("ще більше пом'якшена пізнішими додатками, особливо в 1907 p."). У розділі про права громадян йшлося:

"Держава визнає за всіма мовами, вживаними в монархії, рівні права на вживання в школах, на виконання державних функцій і на різні акти громадського життя. У землях, що мають населення відмінних народностей, заклади публічної освіти мають бути творені так, щоб, без уживання будь-яких примусових заходів, спрямованих на вивчення другої мови, кожний міг дістати все потрібне для своєї освіти своєю власною мовою".

Звісно, ситуація не була ідеальною. Українцям доводилося виборювати декларовані права у гострій політичній боротьбі з польським національним рухом і переважно польською-таки бюрократією, яка, ясна річ, не палала від радості, коли на її терені поставав український рух з окремими інтересами.

І тем не менше, 97% українських дітей відвідували українські початкові школи. "Правда, деякі школи були неповними: лише дві кляси з можливих шести". Далі було складніше.

Співвідношення українських і польських гімназій та реальних шкіл було 6 до 50. "Львівський університет на 1900 р. був польським, хоч мав кілька українських катедр (з 1894 р. - історії України; з 1900 р. - української літератури)". На початок Першої світової війни українці мали 8 кафедр, а поляки – 72.

Інтелектуалів того часу неабияк цікавило мовне питання. Леся Українка, приміром, писала в 1893 році:

"Не знаю, чим се об'яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Щождо того, що українські сім'ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім'ї говорили по-польськи, - якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я цього каменя не зважуся здійняти".

Шевельов вказує, що перед крахом царату галицький варіянт української літературної мови став доволі престижним на Наддніпрянщині, про що свідчить багато сучасників.

"При зустрічах мова галичан мимоволі імпонувала українцям зі сходу своєю виробленістю, культурністю, широтою тематичного діапазону".

Модним у київських україномовних колах стало галицьке слово "позаяк".

Водночас, "запеклий ворог усього галицького" відомий письменник Іван Нечуй-Левицький в'їдливо зауважує:

"Наші молодші люди начитались галицьких газет так, що по мові зовсім погаличанилися, неначе так завзято падкували коло цієї справи, що аж повиучували ті газети й журнали й їх мову напам'ять".

Українська мова сприймається владою як мова нелояльної меншості. На кожен публічний виступ українською треба випрошувати дозволу. Виходило, що це легше було зробити поза межами України.

Скажімо, Данило Мордовець навесні 1902 р. промовляв українською мовою на шевченківському святі в Санкт-Петербурзі в будинку Шляхетського зібрання, "річ неймовірна для Києва чи Одеси".

1903 р. на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві гостям з Галичини дозволили звертатись до громади по-українському, але коли те саме спробували були наслідувати місцеві українці, то міський голова їх різко перервав. Мовляв, циркуляр Міністерства внутрішніх справ не дозволяє цього.

"Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 pp. Однак, вельми показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і, з чисто правничого погляду, могли бути застосовані й пізніше".

Після і внаслідок першої російської революції починають виходити перші україномовні часописи на Великій Україні - першим з яких був лубенський "Хлібороб", що його видавали в Лубнах (тоді писали – в Лубнях) брати Шемети.

Всі ці видання жили в диких злиднях – читачів було мало, реклами – теж, отже, редакції ледве-ледве животіли.

Знову пошлюсь на Чикаленка: Народ (селянство) "або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою, не може, а то й не хоче читати укр[аїнської] газети, яка пишеться мовою, виробленою невеликим гуртом інтелігенції, хоч і на народній основі, але з масою слів, виразів не народніх і чужих народові, бо він їх не чує ні в школі, ні в суді, ні в житті"; у містах "звичайний городський обиватель, який так-сяк уміє говорити селянською українською мовою, не випише нашої газети, бо він краще розуміє російську".

Як це схоже на те, що бачимо сьогодні.

1908 р. дев'ять українських часописів мали загальний наклад не більше 20 тисяч примірників. Водночас наклад лише однієї "Киевской мысли" - "газети місцевої, а не всеукраїнської - коливався між 25 і 80 тисяч". А таких газет були десятки!

Тогочасному журналістові Симонові Петлюрі довелося писати про видавничу виставку. Так ось, за 1911 рік у межах Російської імперії українською мовою вийшло 242 назви видань, тоді як російською - 25526, польською - 1664, єврейською і староєврейською разом - 965, німецькою - 920.

Навіть латиською, естонською, татарською та вірменською мовою виходило більше книжок і журналів, ніж мовою 30-тимільйонного народу.

До 1914 р. не відкрито жодної української школи. Приватні гімназії намагалися включити українську мову як дисципліну до програми, але їм відмовляли, посилаючись на те, що вони не мають дипломованих учителів з української.

Ясна річ – "Влада прекрасно знала, що таких дипломів не розшукати в Російській імперії" - з гіркотою писав Сергій Єфремов.

На Поділлі вдалося українізувати деякі церковно-приходські школи, і Святіший Синод дав на це дозвіл, бо таким чином йшлося про протидію чи бодай нейтралізацію католицьких і польських впливів.

У червні 1904 р. міністр внутрішніх справ Плеве відмовився дати дозвіл на видання україномовного Євангелія, покликаючись на "крайнюю бедность малорусского языка, совершенно непригодного для выражения отвлеченных понятий вообще и в частности высоких истин Откровения", та через півроку його наступник князь Святополк-Мірський написав - "к допущению издания перевода Четвероевангелия на малороссийском наречии с моей стороны не встречается препятствий".

Що казати про владу, коли один із лідерів російських кадетів Петро Струве, ніби й прогресивний діяч, не вважав за доцільне визнавати існування окремішньої української культури.

Тож, категорично заперечував потребу "малоросів" мати свою школу: "Я глибоко переконаний, що, наприклад, створення середньої та вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення".

Через сто років подібні ж нотки доводиться чути від нардепів на кшталт сумнозвісного Колесніченка. Чого ж тоді дивуватись "якості" написаних ним законів…

Фраза. "У дво- чи багатомовних суспільствах картина інша. Тут мовець у кожному окремому випадку має вибрати, котрої з відомих йому мов ужити. Вибір зумовлюють юридичні, політичні, історичні, етнічні та інші чинники. А особливо, коли - як у випадку української мови - більшість (українці) перебуває під владою меншости чи меншостей (наприклад, між двома світовими війнами: росіян, поляків, румунів і чехів та словаків), мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також - і то часто насамперед - питанням політичним, соціяльним і культурним".