Мадіба Пресреліз

З південноафриканців, тобто громадян ПАР, я маю лиш одного знайомого, звати його Майкл. Він корінний йоганнесбуржець, білий у кількох поколіннях. Зрештою, що значить у кількох? Білий споконвіку – і все. Настільки білий, що завжди хотілося знати, чи не були його діди і прадіди тамтешніми рабовласниками, чи не насаджували вони в його країні ненависний апартеїд.

Ніколи більше у своєму житті я не випивав зі справжніми нащадками колонізаторів, тим більше з Африки. Це якщо не мати на увазі наших колонізаторів, радянських. З ними траплялося, випивав.

Але з Майклом ми цієї колонізаторської теми не торкались. У Луцьку, де він працював за контрактом у німців на заводі, його все одно всі вважали негром. Чи принаймні чорно-білим мішанцем, якимось чи то квартероном, чи ще дрібнішої домішки – одної восьмої, одної шістнадцятої.

Засмаглий тією генетичною засмагою, що викликає пожиттєве потемніння, чи то навіть уже й пожиттєве задубіння шкіри, Майкл вражав усіх місцевих працівниць заводу своїми білими зубами і такою ж білою нижньою частиною тіла. Деякі з них уже достеменно знали: ні, він не негр. А отже плекали у своїх серцях можливість зміни місця проживання з Луцька на благословенний Йоганнесбурґ. Тим більше, що після кількох чарок Майкл неодмінно починав розповідати про свою далеку батьківщину, про своє місто.

"У нашій країні ви спершу сідаєте за ґрати, а потім стаєте президентом", – жартував він, пересмикуючи слова рідного Мадіби – Нельсона Мандели. "І в нас так само", – віджартовувався я у відповідь. Тільки я, на жаль, не мав при цьому на увазі ні Чорновола, ні Лук'яненка. Валенса і Гавел – це також не про нас.

Волинь імпонувала Майклу лише жінками і дешевим пивом. Усе інше йому не подобалось. Навіть те, що у Луцьку немає окремо чорних і білих кварталів, що паркани не такі високі й монументальні, а подекуди їх і зовсім немає. Він звик до такого життя, до того, що мусить думати над політкоректністю своїх жартів, як і до того, що расизм – зло. Його не дратували навіть луцькі цигани, що, керуючись його засмагаю й подертими в'єтнамками, часто воліли бачити в ньому свого. Він на всі сто відсотків цінував свободу, тому по закінченні свого контракту знехтував потенційними луцькими нареченими і повернувся й далі засмагати начорно, у свою країну.

І – я впевнений – тепер, у ці хвилини, як і всі південноафриканці, Майкл переживає за свого Мадібу. За його балансування на тонесенькій грані поміж життям і смертю. За коридори, якими той іде. Можливо, він навіть молиться за нього.

А я йому в цьому заздрю. Я заздрю тому, скільки уваги й любові прикуто до стану колишнього президента. Скільки людей мріють бачити його, 94-річного, живим і здоровим. Тобто вони ще не готові його відпустити, він їм ще потрібен ось тут і тепер. І мушу визнати: я один із них.

Поки живий Мандела і поки його особистість, її доля хвилює світову спільноту, хочеться вірити, що її так само хвилюватиме доля й наших ближніх в'язнів, борців з режимами. Михаїла Ходорковського, що його російський інтернет-спротив усе частіше порівнює з Нельсоном і так само бачить у ролі свого майбутнього визволителя. Юлію Тимошенко, яку я особисто не хотів би ні з ким порівнювати і тим більше – бажати їй аж такого нестерпно-довгого шляху за ґратами, а проте вже й тепер бачу, якою бездоганно сильною вона стає.

Мандела, син вождя, перший у своїй родині, хто отримав освіту, в'язень сумління, політик і мудрець, який справді змінив і власну країну, і весь цей світ. Тільки такий, як він, міг стати героєм президента Обами – і навіть попри те, що сам вважає США загрозою для світу. Він один з небагатьох політиків, книжки й виступи якого з плином років не втрачають ні значення, ні ореолу. Один з перших, хто почав говорити про ненасильницький спротив і послідовно практикувати його. Це від нього ми дізнаємося про те, що змінити себе не менш складно, ніж змінити суспільство. Або що свобода не може бути частковою і що "жодна людина не народжується з ненавистю. Люди вчаться ненавидіти, а отже, можуть навчитися й любити".

Я б хотів, щоб у нашій країні бодай хтось із живих заслужив собі таку повагу, як Мадіба. Щоб і наші були такими ж сильними й мудрими, як цей стійкий старий. Колишній президент, про якого говорять і згадують лише хороше. Чи в нас такий взагалі можливий?

Тим часом у новинах на минулому тижні повідомили, що відтепер "позитивний імідж Януковича" формуватимуть індіанські вожді. Вони, виявляється, вважають його голлівудською зіркою. От тільки якісь ті вожді вельми підозрілі. І племені такого немає "гаваї". І "лакота" немає, а дакота є. Ще й на фотці серед "вождів" білий дядько із сивою борідкою. А в індіанців же бороди й вуса не ростуть. Мабуть, із Донецької області вождів привезли.

А втім – президентський "імідж" давно сформовано, тут навіть вожді не зарадять.

Юрій Андрухович