Поле битви, Європа

Двісті років тому, 16 – 19 жовтня 1813 року, в околицях Ляйпциґа і частково в самому місті, прогриміла битва, яку дещо згодом було названо Битвою народів.

У ХІХ столітті любили такі голосні назви. Революцію 1848 року назвали весною народів. Царську Росію – тюрмою народів. І водночас жандармом Європи, до речі.

Ляйпцизька Битва народів закінчилася тим, що антинаполеонівська коаліція Австрії, Прусії, Росії та Швеції здобула перемогу. Наполеон змушений був утікати з рештками старої та молодої гвардій.

До ХХ століття ця битва залишалася найбільшою в історії людства. Зрештою, і в пізніші часи – навіть під Верденом чи Сталінградом – не було такого густого скупчення військових чоловіків в одному-єдиному географічному пункті. У битві під Ляйпциґом брало участь понад півмільйона вояків, замалим не 600 тисяч.

Понесені з обох боків втрати в людях становили 92 тисячі убитих і поранених. Це за чотири дні! Тяжкі поранення на ті часи означали майже неминучу, лише трохи відстрочену смерть. Пеніциліну ще не було. Чи не єдиним способом боротьби з гангреною вважалась ампутація.

Лікарі працювали головно пилами. Відпиляні у польових лазаретах кінцівки вантажили на вози й доправлялись у місця масових поховань, де їх зсипали в ями разом із мертвими тілами солдатів та офіцерів.

Місто Ляйпциґ на той час нараховувало 35 тисяч мешканців. Саме їм довелося якомога швидше (щоб не допустити зараження місцевості й епідемій) заопікуватися тілами й ампутованими частинами. Убитих було в півтора-два рази більше, ніж поховальників.

До цього слід додати від шести до семи тисяч кінських трупів. Добре, що Наполеон не користувався, мов Ганнібал, ще й бойовими слонами. Водогону, як і пеніциліну, не було ще так само. Не існувало й каналізації в її більш-менш сучасному розумінні.

Не дивно, що цілком запобігти епідеміям таки не вдалося: тиф виявився швидшим за людські зусилля. Проте якщо б така масштабна битва відбулася не в середині осені, а в літню спеку, то епідемійні наслідки були б набагато страшніші.

"І до всіх цих випробувань, – казав минулого тижня у приватній розмові один з віце-бурґомістрів Ляйпциґа, – додалася ще кількаденна присутність у місті російських козаків. Ну ви розумієте – масові зґвалтування".

"Казаків", – виправив я, наголошуючи на першому "а". Нема чого наше рідне козацтво сюди вплутувати.

Минулого тижня Ляйпциґ відзначав ювілей. Містом снували групи ряджених під наполеонівські часи "військових" і "маркітанток". Вони позлазилися з різних куточків Європи задля історичної реконструкції великої битви. Деякі вже із самого початку ходили в "закривавлених" бинтах. Найкумедніше було бачити всіх цих гусарів, кірасирів, драгунів і піхотинців з мобільниками та іншими атрибутами сьогодення.

Як вони фоткаються на свої сайти у соцмережах. Були і згадані "казаки" в папахах, бешметах і чекменях з газирями. Тобто в уніформах, строго кажучи, значно пізніших часів – завоювання Кавказу.

Ювілей був подвійний: 200 років по битві і 100 років з дня відкриття в Ляйпциґу знаменитого монумента на її ж, битви, честь. У жовтні 1913-го, тобто вже менше ніж за рік до вибуху Першої світової, кайзер Вільгельм Другий передав у дарунок громаді Ляйпциґа цю гігантську, заввишки в 90 метрів і вагою у 300 тисяч тонн споруду, що своїми обрисами нагадує фантастичний (або і фентезійний) мавзолей.

Монумент зводили протягом 15 років. Він мав передусім символізувати силу й велич німецької держави, початок об'єднання і майбутньої могутності якої тодішні історики виводили саме зляйпцизької перемоги над Наполеоном. Зрозуміло, що згодом цей об'єкт не міг не стати одним із культових місць націонал-соціалізму. Після ж 1945 року з ним не надто знали, що вчинити.

Я не сумніваюся в тому, що не будь він такий масивний, його неминуче розвалили б і стерли з лиця землі як занадто германський, себто національно-патріотичний і мілітарний. Але така затія мусила б обійтися надто ризикованими кількостями вибухівки.

Тож монумент на довгі роки просто лишили у спокої, він поступово занепадав. За нових часів, після чергового об'єднання Німеччини, до нього потяглися всілякі праворадикальні угруповання з неонацистами включно. Історія могла піти по другому колу, але громадяни наймиролюбнішого міста Німеччини їй у цьому завадили, сказавши радикалам своє "ні".

Після багатолітніх і вельми дорогих відновлювальних робіт монумент було знову передано громадянам міста минулої п'ятниці. Не знаю, чи автори вистави враховували те, що місяць буде уповні. Але в поєднанні з ним та електронною музикою все виглядало і справді приголомшливо – красиво і потворно рівною мірою.

Урочисте дійство завершувалося світловим шоу, привезеним (невипадково) у дарунок із французького Ліона. Усі з усіма вкотре мирилися й голосно присягали собі самим та всьому людству, що війни в Європі вже не буде ніколи-ніколи.

І тільки люди в папахах та газирях всіма собою засвідчували, що мають відносно цього іншу думку.

Юрій Андрухович