Туман

Туман ще з ночі підійнявся над вологим грунтом і мокрою травою, поповз угору тісними дворами, підіймаючись усе вище й заплутуючись поміж червоного листя.

З горішніх поверхів його можна було розгледіти особливо чітко – він колихався за вікном, і вогні будинків напроти жовто танули в ньому, ніби яблука, розсипані серед темряви.

На ранок білі полотна відтягнуло вбік ріки, повітря швидко прогрілося, і вже до обіду несподівано знову повернулася сонячна тепла погода. Ті з нас, хто після перших жовтневих дощів устиг налаштуватися на кількамісячну сльоту й відсутність сонячного проміння, дещо заскочено виходили з будинків, не знаючи, що одягати.

Втім, студентки легко позалишали вдома всі свої теплі куртки та довгі шалики, а вуличні торговці в зимових кашкетах виглядали туристами, що їхали з Півночі й відстали від потяга.

Так, ніби хтось дам нам ще один шанс, ще одну можливість затримати в собі це тепле осіннє повітря, наповнене запахом листя й диму, просякнуте вологою й відчуттям перших холодів, ніби хтось спробував зупинити все це бодай на день.

Крихкий і запаморочливий часовий злам, до котрого ми всі втрапили, і на який, поза сумнівом, не могли не зреагувати. Бо як можна не реагувати на зміни погоди? Погода й змінюється для того, аби викликати наш захват чи розчарування, приступи радості й депресії, зблиски надії чи розпачу.

Ще вчора все виглядало безнадійним та обтяжливим – і ці розбиті вулиці, і ці розмоклі будинки, і ці зневірені перехожі, ще вчора ми всі вибрідали на вогні магазинів чи підземних переходів у сподіванні скоріше потрапити додому, зачинитися в своїх приватних декорацій, замуруватися й відмежуватися, забути й перечекати.

Восени так легко впадається в зневіру та апатію, так просто розчаровується в друзях та мріях, так добре й детально помічається, що нічим хорошим усе це не закінчиться, що за всім цим обов'язково почнеться ще більша депресія та апатія.

Але ось, будь ласка – варто було відтягнутися ранковим туманам, варто було прогріти ненадійним, але від цього не менш пекучим жовтневим сонцем усі ці зупинки, кіоски та пішохідні зони, як до нас знову повернулися наші впевненість і непоквапливість, наші легковажність і доброзичливість.

Можливо тому, що всі ми залежні від тепла й сухої погоди, від сонячного проміння у вітринах кав'ярень, можливо тому, що нас так легко позбавити спокою та рівноваги, так просто зіпсувати нам настрій, наповнити наші рухи невпевненістю, можливо саме з цієї причини всі хапаються за останні теплі дні, чудово усвідомлюючи їхню минучість і невагомість.

Можливо саме тому ми так легко забуваємо всі вчорашні сумніви та неспокій, відмовляємося від недавньої паніки та недовіри, і всі ці безкінечні двори, з їхніми псами та гаражами, з пісочницями, будками для ремонту взуття й жовто-червоними деревами викликають у нас захват і замилування. Можливо саме тому в такі дні особливо приємно вибиратися з дому.

Під сонце знову вибігають студенти. Вони оточують кав'ярні довкола політехнічного, створюють стихійні черги за різним фастфудом і ускладнюють пересування вулицями. Із якихось міських щілин та закамарків з'являються безхатьки, сонно й задоволено оглядаючи вміст великих баків зі сміттям, що святково відблискують на сонці.

Робітники, перечекавши негоду, знову беруться за незрозумілі ремонтні роботи, від яких потерпає ціла вулиця. Жіночки вигулюють своїх псів, не переймаючись тим, що доведеться потім їх відмивати, школярі радісно прогулюють школу – ну бо як можна висидіти в класі, за вікнами якого горить таке яскраве сонце.

На перехресті, під колишнім гастрономом, зіштовхуюсь зі знайомим музикантом. Видно, теж вийшов погрітися, без особливої мети, просто потертися поміж людей. Востаннє бачилися з ним минулої осені в Криму, звідки він вибирався з рештою команди додому. Вони сиділи тоді в макдоналдсі й заливалися водярою, переливаючи її попередньо в паперові стаканчики.

- Набридли мені ці п'яні пики, - сказав він, привітавшись. – Постійно п'ють. Я ж на басу граю, в мене при цьому задіяні лише два відсотки мозку. Рештою я спостерігаю.

Вони приходять тверезі й давай бухати. І я подумав – невже я народився для того, аби дивитися, які навколо мене всі бухають. Одним словом, я звільнився, - закінчив він і задоволено примружився на високе сонце.

Іноді потрібно зовсім небагато, аби все змінилося, аби все знову стало на свої місця. Нам просто потрібно трішки надії, трішки тепла, трішки уваги, трішки впевненості в собі. Тоді ми починаємо посміхатися й говорити по-справжньому важливі для себе речі.

Сергій Жадан