Аморе в коморі

...Розквіт підвіконної цибулі вітчизняного постмодернізму був синхронний кінцю радянської епохи, коли старі сакральні речі втратили свою цноту і недоторканість, а нові цінності поки що не склалися. Для Оксани Забужко, яка у видавництві "Комора" вкотре тасує колоду своїх програмових текстів, це була не трагедія, про що свідчить нова збірка її старих поезій.

Не трагедія насамперед тому, що, по-перше, у самій збірці, крім текстів, які публікувалися у поетичних книжках "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990), "Автостоп" (1994), "Новий закон Архімеда" (2000) та "Друга спроба" (2009), увійшли все ж таки ще й нові вірші, які друкуються вперше, а також старо-вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й.Бродського та ін.).

По-друге, не надто страшна ця подія тому, що досвід сучасного прочитання давніх поезій Забужко вкотре доводить – сучасна українська література з усім її філософським апаратом вперто пасує перед лицем безпосереднього внутрішнього досвіду і глибокого почуття. Тому сьогоднішня сатисфакція авторки щодо видання її власного поетичного доробку – ніщо інше, як чергова "друга спроба" (так називалась попередня збірка Забужко) відновити жанрову справедливість. Мовляв, усі призабули, що, крім прози-публіцистики, вона колись писала непогані, кажуть, вірші.

Загалом поезія – річ на диво примхлива. Її не притлумити жодним тоталітаризмом з революціями, які регламентують буття громадське, але не особисте. Ці соціальні явища не те щоби нівелюють її щирий пафос, але зайвий раз свідчать про те, що справжнє, "живе" життя людини концентрується всередині, а не назовні колективного тіла. Усе, що на поверхні – піна днів, яка дивує закоханих. "І шелест зливи, й усмішка мужчини, / І вечорова лампа на вікні, / І музика, і всі людські уміння – / Усе дано для подиву мені, / Нічого не дано для розуміння", – розводить руками авторка.

Оксана Забужко. Вірші: 1980–2013. – К.: Комора, 2013. – 304 с.