Похвала макулатурі

Концепт нової книжки Фредеріка Бегбедера доволі простий. По-перше, це черговий прийом письменника, який давненько не видавав романів. Автор сих рядків недаремно каже, що двотисячні літератори зазвичай залишаються в пам'яті лише одним знаковим твором. (Ну, "99 франків" у даному випадку, ви зрозуміли).

Натомість новий "Кінець століття: перші підсумки" модного француза – всього лише збірка есеїв, нехай навіть сумлінно зроблених, а передмова до них взагалі скидається на програмову статтю футуристів початку минулого століття: "Ти безнадійно застаріла, стара книжко зі сторінками, що стрімко жовкнуть, ти – пилозбірник, ти – кошмар переїзду на нову квартиру, ти – пожирач часу, ти – фабрика мовчання. Ти програла війну смаків".

Коротше, мова про чергову загибель паперової книжки, як уже всі зрозуміли, і похвалу її макулатурній суті. Технічно – синопсис прочитаних книжок плюс біографія їх автора.

Подібним трюком, завуальованим під "творчість", давно вже грішать і їхній Умберто Еко, який розповідає у своїх нових книжках як не про способи написання кандидатської дисертації, то про пристрасті юного романіста, і наський Юрій Андрухович, який видає замість романів якщо не власну біографію, то свій особистий звіт про подорожі по містах і селах.

Більше того, стверджує Бегбедер, із зникненням паперової книжки помре й роман. "Читання роману вимагало часу, зручного крісла і особливого предмета – книжки, в якій треба гортати сторінки, – нарікає він. – Спробуйте-но почитати на айпаді "У затінку дівчат-квіток", а потім поговоримо".

Говорити, якщо чесно, нема про що, бо вищезгаданий роман Марселя Пруста давно вже читають в електронному вигляді, а думки про кінець століття на початку нового тисячоліття все частіше витають у повітрі.

І то там, то тут виникають "прикінцеві" списки пісень, фільмів і книжок, які письменники пропонують до слухання на власних похоронах (а книжки і фільми, відповідно, щоб читали і дивилися на їхніх поминках). Ось і французькому бонвівану, плейбою і просто герою нашого часу захотілося влаштувати власний гіт-парад минулого століття – "суб'єктивний, несправедливий, однобокий, дуже особистий".

Утім, особливою оригінальністю черговий конспект роману у Бегбедера не вирізняється. Його список паперових книжок, які обов'язково треба прочитати до початку "кінця світу" строкатий і, ясна, річ, не бездоганний. Коротше, авторський.

Особиста еклектика і хаос антибібліотеки в дусі Борхеса, про який нині активно пише харківець Андрій Краснящих. Що ж у ній, спитаєте? Борис Віан і Селінджер, Генрі Міллер і Гемінгвей, Муракамі і навіть Пелевін. Весь список кораблів автор сих рядків був не в силах прочитати навіть до середини.