Ми не раби – раби не ми

Про рабство і його суть написано чимало наукових трактатів і чогось нового тут вже віднайти важко. Явище цілком вивчене за останніх два тисячоліття писемності. Змінюються лише обставини і модифікуються лише форми прояву покірного раба.

От, приміром, останній монолог самодержця України зі своїми підневільними – уся ж країна бачила ці потьомкінські картинки, у яких вимиті, зачесані і розставлені кріпаки радісно вітали появу свого поміщика перед їх очі. І що нового, що саме директорка дитсадочку на Одещині раптом плаксиво волала про проблему влаштувати діток в садочки.

Не пощастило, таку роль блазня їй виписав режисер-постановник. Сірі запитання кріпаків нагадували аматорську постановку самодіяльності з якогось ПТУ, тому погано вивчені тексти часами вилазили ляпами комедіантів.

В анали історії реформ команди професіоналів впишуть діагноз селищного голови з Житомирщини: "нарешті маємо значні покращення на краще і знаємо шляхи їх вирішення". Була колись у поміщиків традиція кріпацьких театрів – вона нікуди не зникала.

Доведений до зубожіння і подальшої реставрації провінційний театр – і от вам фрік-шоу від потішних кріпаків-акторів, що б'ють поклони, читають вірші вірнопідданства. "Оскар" відходить на кіровоградщину.

Демонстративне кріпацтво, як основа виживання і кар'єри, не є чимось українським й унікальним. Ось приклади кримськотатарських буднів півострова.

На посаду голови Постійної комісії Верховної Ради автономії з міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян призначено бізнесмена Енвера Абдураїмова, який заявляв про те, що кримські татари самі "наполовину винуваті" в сталінській депортації 1944 року.

Досконалий раб. А от місце першого заступника у Раді кримськотатарського народу при президенті України дісталося Васві Абдураїмову, який нещодавно чолобитну писав Путіну з проханням захистити кримських татар від геноциду з боку держави Україна.

Подібні стосунки "васал-феодал" в угорських функціонерів Закарпаття були і в часи СДПУ(о), і сьогодні – потворні й карикатурні в своєму "раболєпіі" перед владою. Партія регіонів набрала серед угорського електорату приблизно 55% голосів.

При цьому дві місцеві угорські партії - і UMDSZ, і KMKSZ - навіть билися між собою за право висуватися від ПР, чи краще "засуватися" самим у партійний список біло-блакитних.

Кріпацтво лишається не якимось етно-фактором чи певним соціальним проявом. Воно закладено на всіх щаблях "табелю про ранги".

Совкова схема стосунків у будь-якому колективі, підприємстві, державній конторі чи приватній фірмі, де зберігається незламним принцип "я начальник – ти дурак", щодня підтверджується проявами публічного задозализування свого "маленького поміщика".

Тому, навіть в українських представництвах західних компаній, які у своїх краях розвиваються за капіталістичними законами менеджменту, зберігається усталена форма кріпацьких стосунків з "начальством". Совкове кріпацтво адаптується під будь-який ринок.

Бо навіть у вічних критиків поміщицького ладу, українських комуністів, кріпацтво у крові. А ким же є "гнані та голодні" і знедолені пристарілі сталіністи у більшовицькій партії багатія і "поміщика" Симоненка, як не покірними кріпаками, що в захопленні від свого "баріна"?!

Експеримент переведення більшості населення конкретної області було реалізовано нинішніми поміщиками ще у 90-их у своїх луганських, донецьких та харківсько-бесарабських степах. Сьогодні експеримент просто отримав ширшу географію.

Поміщицькі наділи нарізано від Чопу і до хутора Михайлівського і прискорений перехід до поміщицько-кріпацьких стосунків зараз йде навіть швидшими темпами у західно-центральних регіонах.

Головне - досягти питомої переваги кріпаків над уперто вільними людьми до 2015-го. "Зашугати" непокірних або виштовхати їх з мультивізами із великого поміщицького маєтку "Україна" на заробітки, чи навчання за кордон – усі методи підходять.

А з кріпаками собі вже раду дадуть. Донбаський експеримент надихається білоруським "успішним" прикладом. Поміщицька стратегія скасування скасованого кріпацтва зрозуміла.

Зрозумілою є й картина навколишніх реалій. Її коротко описав дисидент Семен Глузман: "Ми досі залишаємось рабами, яких відпустили на волю. Звикли, що хтось вирішує питання, що є начальник. Не навчились лякати нашу владу, а дехто її таку навіть любить…

А куди йшли працювати раби, яких відпускали на свободу в Стародавньому Римі? Ставали наглядачами над рабами. Із битих перетворювались на тих, хто б'є."

Рецепт "soft power" (м'якої сили) для внутрішнього вжитку вербалізував Блаженніший Любомир Гузар: "…боїмося бути свобідними, боїмося наслідків нашої свободи, бо це означає відповідальність… Треба допомагати всім сумлінним людям звільнитися від духовного рабства…"

І такі вільні люди є усюди – не лише в інтернеті. Донецький стадіон, наші дні:

Нещодавно лише тридцять розгніваних автомобіліста змогли зупинити рух перед будівлею уряду в столиці. Веселим був переполох!

Прикладів дій вільних людей вистачає навіть у щоденних новинах. Для змін потрібна лише згуртованість. Адже про це говорив навіть Народний Комісар товариш Троцький у 20-их роках минулого століття: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души.

В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости.

Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.

Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной, крепкой спайки всех членов государства не только на время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев.

Потому они рано утеряли свою "самостійность" и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав.

Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России."

Так завжди було – згуртована меншість "вільного козацтва" вирішувала долю "мільйонів кріпаків". Обставини подібні – рецепти вічні. Лишився дріб'язок – скористатися ними.

Роман Чайка