Погані запахи

У мого сусіда помер пес, який наївся снігу. Стаффордширский тер'єр, слухняний і, як на свою бійцівську породу, навіть лагідний.

Жодного дня у своєму недовгому житті він не був безпритульним. Але можна сказати, що став жертвою безпритульності інших. Поніс, так би мовити, колективну відповідальність.

Як це все-таки дико – боротися з міськими тваринами такими вбивчими методами! Засипати отрутою сніг і всі підступи до сміттєзвалищ, виловлювати і відстрілювати.

Виконавців цього брудного діла колись не по-доброму називали гицлями, а якщо нейтральніше, то собаколовами. Нині вони воліють, щоб їх називали dog hunters. Але їхня професія від цього шляхетнішою не стає.

Хоч, може, річ і не в них, і ніхто нічого не підсипав. Просто вода з неба тепер устигає стати отруйною, щойно скропивши землю. Або стає отруйною ще високо у хмарах? Бідний пес цього так і не дізнається. Зрештою, наших домашніх тварин усе важче вберегти від подібної злої долі.

А як узимку в нас рятують людей? Звісно ж, людей, ніби священним куполом, накривають вокзали. Тут усі зручності світу. І стіни, і сяке-таке тепло, і трохи електричного світла. У кожному місті, навіть найменшому, вокзал – місце, куди стікаються всі шляхи.

Тобто це місце, куди сходяться всі пасажири. Тимчасові і хронічні, прописані, зареєстровані й перелітні. Вокзал – пристановище всіх приблуд і перманентний табір усіх циган.

Приблуди бувають різними – як і цигани, зрештою. Якщо в котромусь місті ти не знаходиш їх на вокзалі, у твою голову починає закрадатися думка:

"З цим містом щось не так". У мене це трапилося з Мінськом кілька років тому: пізньою зимою вночі на вокзалі я не зустрів жодного прошака чи волоцюги. Ніхто не спав сторожко всім своїм бурлацьким єством, розкинувши кінцівки по бильцях незручних вокзальних крісел. Ніхто не просив у мене пару гривень на квиток додому.

Вокзальні прохачі знають, що на вокзалах подають охочіше. Так, ніби на щасливу дорогу. Так, ніби страхуючись від перспективи самому відстати від потяга, а там і від життя. Загубити речі, паспорт, гроші, телефон.

Поселитися десь на вокзалі. Зимувати неподалік камери схову, під'їдати в буфеті. Зустрічати і проводжати потяги, назавжди запам'ятовуючи, котрі з них привозять найбільше іноземців і столичних жителів.

Збирати пляшки, відстежуючи, ніби кримінальних злочинців, пивних алкоголіків. Покохати працівницю вокзалу. Не захотіти повертатись додому ніколи. Зріднитись і зростися з пероном.

Тоді в Мінську мені здалося, що я тут єдиний, кого вокзал вирішив урятувати від зими. Усіх інших потенційних, мабуть, підчистили. Як у нас підчищають безпритульних (а з ними й домашніх) тварин.

Отже, це було місто-привид, стерильне і стерилізоване, зі справжніми назвами потягів, оголошуваних білоруською мовою. Й нікого такого, хто б цією мовою ще розмовляв, жодної душі. Місто без бомжів, безпритульних собак, батьків, покинутих дітьми, і дітей, покинутих батьками. Зате з радянськими ГОСТами та знаками якості на продуктах.

І з порожнім вокзалом, на якому не живуть. Місто без нелеґальних обмінних пунктів, без таксистів, що зазивають на кожному кроці, без циганчат, з білоруською мовою тільки в метро й на вивісках. Тоді, п'ять років тому, Мінськ здався мені якимось просто знекровленим.

Поки я чекав на потяг, мною зацікавилася тільки міліція, та й та на предмет побути понятим. Але навіть для цієї місії я, громадянин іншої держави, не надто годився.

Проте то був Мінськ і той вокзал був як-не-як столичний. Мабуть, на провінційних білоруських вокзалах усе куди життєвіше. Десь так, як на наших галицьких.

Узимку вони перетворюються на велику нічліжку, де від суміші людських запахів, які вже з повним правом можуть називатися міазмами, стає млосно, і порятунком видається не вокзальне липке тепло, а морозний і сніжний перон.

Ти стоїш на пероні, але подумки радієш за всіх, кому сьогодні є де переночувати. Хто може бодай вночі побути у своїй власній соціальній спільноті, зберігаючи цілковиту асоціальність.

У всіх холодних країнах світу, де буває зима, людям дозволено ночувати на вокзалах. Куди ж іще вони можуть прийти, ці піддані самого Вія? Куди їм ще тягнути, мов додому, свої скарби й каліцтва? А свої дивацтва?

Й ось один із них, просуваючись розрідженим простором вокзального фойє від людини до людини, випрохує хоча б одну-дві гривні "на каву". Але це чомусь не діє. На каву?! Нічого ж собі! Бомж – і на каву. Диви який пан-кавоман!

Тож так нічого і ні від кого не отримавши, він уголос підбиває невтішні підсумки: "Кляті українці, ніколи в них нічого не допросишся!" Він вимовляє це з таким презирством, ніби сам уже не українець ніякий, а принаймні англієць.

Так вокзал розводить по різні боки дійсності тих, хто від'їжджає, і тих, хто залишається. Останні хоча б на коротку мить виявляються господарями.

Ще трохи – і світанок розжене їх, як і всіляку Вієву чортівню, по норах. Але поки що вони тут, їх більшіс ть, і всі вокзали нічної України належать їм.

Юрій Андрухович