Вирушаючи й повертаючись

Подорож – ось що не потребує в наших очах жодних виправдань чи пояснень. Подорож є заняттям самодостатнім і шляхетним. Подорожуючи, ми завжди чогось досягаємо. Ми прощаємося з останніми ілюзіями й починаємо цінувати те, що маємо.

Подорож дозволяє нам не лише пересвідчитись у власній недалекоглядності, але й дає можливість відсторонено подивитися на те місце, звідки ми виїхали й куди нам належить повернутися.

Мені загалом здається, що українцям потрібно якомога більше подорожувати, хай навіть без мети, без певної фінансової цілі, без необхідності досягнути в цій подорожі чогось предметного.

Сама віддаленість від рідних місць, перебування поза межами батьківщини, необхідність, врешті-решт, туди повертатися є корисними й повчальними. Чого вони можуть навчити?

Скажімо, уважності в ставленні до рідних та близьких, ніжності в сприйнятті територій, з якими маєш справу все своє життя, вдячності за географію та геополітику.

Дорога робить нас більш витривалими, а отже – більш уважними. Уважність позбавляє нас зневаги та нетерпимості. Все разом дозволяє нам любити те, чим ми так чи інакше наділені.

Цього разу з Харкова до Києва мені трапилося летіти з цілою групою депутатів. Четверо з них були від більшості, один – найбільш печальний і постарілий – від опозиції. Опозиціонер сів десь у середині салону. Представники більшості (мажоритарники, аякже) сиділи попереду.

Хоча всі летіли економ-класом. Всі, крім одного, з поламаною ногою. При виході колеги навіть хотіли винести його на руках, говорили: "Хай усі бачать нашу солідарність!", "Із народом Південної Африки" – додавали, сміючись. Проте він відмовився. Можливо, не вірив у солідарність, не знаю.

В Борисполі представники більшості сіли до мікроавтобуса. Опозиціонер поїхав із народом. Я полетів далі. А далі все, в принципі, традиційно – розмови про літературу, котрі так чи інакше переводяться на політику.

Раніше мене це бісило, нині я розумію – в цій країні політикою є все: від футболу (від нього насамперед!) до проблем правопису. "Як там Україна? – Питали швейцарські друзі. – Змінилася після Євро?". "Аякже, - відповідав я охоче, - ще б їй не змінитися.

У нас тепер квітучі міста, динамічна економіка, туристичний бум, переповнені готелі, ліберальна демократія, прозорі кордони. Все, як обіцяла влада".

Добре мати друзів із почуттям гумору – їм не потрібно пояснювати, коли саме ти жартуєш. Значно гірше з людьми, котрі гумор не розуміють – щоразу думаєш, що ж їм відповісти. Мені й далі незручно розповідати про події в своїй країні – ну, справді, думаю я, не говорити ж їм правду?

У них що, своїх проблем немає? Навіщо їм вислуховувати всі ці наші нарікання на владу, яку ми вибрали, на політиків, яких ми підтримуємо, на державу, з якою ми стільки років ворогуємо? Наскільки їм усе це зрозуміло?

Чи варто виносити сміття з хати, щось пояснювати, в чомусь переконувати, до чогось закликати? З іншого боку, думаю я – з якої радості мені покривати всю цю шваль у коридорах влади? Який я до них маю стосунок? Чому я повинен стримуватись і не говорити про них те, що думаю?

Адже чим гірше їм буде, тим краще. Про яку солідарність із цією наволоччю взагалі можна говорити? Тож і завершується все щоразу тим таки рішучим відмежуванням та категоричними звинуваченнями. Не особливо приємне заняття, згоден. Але, зрештою, сумління, як і взуття, завжди має бути чистим.

Паспортний контроль минає традиційно й ненав'язливо: "- Якою мовою говорите? – Німецькою. – Але живете ви в Україні? – В Україні. – То чому ж говорите німецькою?".

Так, ми живемо в Україні. Іноді ми залишаємо її, лишаючись її громадянами, говоримо про неї, знайомимо з нею, шукаємо найбільш влучні характеристики, намагаємося нею зацікавити, пробуємо пояснити, що ж там насправді відбувається, хочемо зрозуміти це самі.

Повертаючись сюди, щоразу дивуємося – ну як же так, збоку все виглядає таким простим і зрозумілим, чітким і недвозначним – не можна дозволяти негідникам приходити до влади.

А якщо вже прийшли – не можна, аби вони лишались безкарними. Не можна втрачати країну, в якій ми народилися, виросли й продовжуємо жити. Не можна від неї відмовлятися. Не можна її соромитися. Не можна її боятися. Хоча й лякати нею – теж не можна.

Сергій Жадан