З турботою про яйця

Напередодні чергового 8 березня новини були переважно погані – настільки, що й не знаю, з якої почати. Втім почну з найдикішої: про того рівненського хлопця-музиканта, якого п'яні міліціонери в цивільному серйозно віддухопелили у клубі за сережку й вузькі джинси.

Мовляв, якого ти тут у колготках? Хлопець потрапив до лікарні зі струсом мозку та іншими чоловічими окрасами, вони ж тілесні ушкодження.

Мєнтам же поганим (а як їх після такого ще назвати?) нічого за це не було – приїхали свої у формах, подивилися на своїх у цивільному, впізнали, віддали честь і побажали дальшого – як це в них називається? – приємного відпочинку.

Які з цього невтішні висновки? По-перше, в нашу країну повернулися часи, коли вважалося цілком нормальним не тільки вказувати іншому, який він повинен мати вигляд, але і стосувати до нього насильство, якщо цей вигляд тобі чимось різко не подобається.

Прийшов би хлопчина, як усі нормальні мужики, у спортивних штанах – то, може, й не побили б. Тобто з'являтись у публічному місці без спортивних штанів знову стає небезпечним.

Другий висновок такий, що починаючи з весни 2010 року, коли країною, ніби секс-рабинею, заволоділи донецькі, словосполучення "злочинний режим", раніше вживане радше як публіцистичне перебільшення і метафора, перестало цією метафорою бути і виявилось юридичною констатацією.

Таки справді злочинний, таки справді режим. П'ятеро (чи скільки їх там було) охрінілих від бухла і безкарності мєнтовських биків, які методично, з особливою жорстокістю та цинізмом, гамселять беззахисного проти них хлопця і готові забити його до смерті – це вже елементарний фашизм.

Тобто це один із його, фашизму, елементарних проявів. Іншим же його проявом є той факт, що жоден зі злочинців ніякої відповідальності не понесе.

З приходом донецьких смотрящих і рейдерів у західні області мода 90-х на тупоголових качків у спортивному і їхніх, завжди місцевих, гиготливих подружок, повернулась і до нас.

У них на Донбащині вона, схоже, нікуди й не зникала, але я вже більш як десять років не бачив такої концентрації цих самих спортсменів у своєму рідному Франику.

І ось вони знову тут – сидять увечері в на перший погляд досить пристойному ресторані, розвалившись по-пацанськи вальяжно, розчепіривши ноги у спортивних штанах так, що офіціанти час від часу спотикаються об виставлені з-під столів кросівки.

Ось вони, господарі життя. Усі як один з низькими лобами, товстими шиями, поганою російською і головне – у спортивних штанах. Міліціонери, рекетири, наглядачі торгових точок, депутатські діти. Злочинний режим.

Колись, ще у тих-таки 90-х, про які нині прийнято весь час говорити, що вони повернулися, я поцікавився в одного такого, в чому кайф від постійного носіння спортивного одягу.

Він відповів, що це, по-перше, красиво. А по-друге, що в будь-якому іншому одязі страшенно некомфортно його яйцям. Тим більше – ганяти тачкою на далекі відстані і всіляке таке. Суцільні практичні резони, коротше кажучи.

Я в це не вірю, але те, що чоловіки занадто носяться зі згаданим дітородним органом – сута правда. Один мій знайомий лікар розповідав про чоловіків, які часто вигадують собі яєчний біль. Тобто їм постійно здається, наче їх там тисне.

Якщо їм болять зуби, ноги, спина, то це несуттєво – можуть роками терпіти. Але коли заболять яйця, вони відразу мчать до лікаря. Часто виявляється, що в таких пацієнтів просто з тиждень-два не було статевих стосунків, бо, наприклад, дружина кудись поїхала.

Чоловіку важко зізнатися, що він може когось потребувати, що йому самотньо й він сумує. Всі ці емоції трансформуються в біль у яйцях. Так пояснював мені знайомий лікар.

Тож і виходить, що всі ці чоловіки у спортивках, яких я вперто вважаю тупими олігофренами, насправді просто нещасливі, самотні й незадоволені.

До того ж їм безкінечно болить між ногами й вони бояться. А отже, всі їхні пояснення про комфорт, про войовничу подібність спортивних штанів до козацьких шароварів, про те, що так модно і красиво – все це не більше, ніж бажання захистити своє тендітне чоловіче достоїнство.

Тож і восьме березня на наших пострадянських просторах слід було б нарешті оголосити чоловічим днем. Днем уявного чоловічого болю, наприклад.

Бо як не співчувати цим бідолахам, що всі як один саме в цей конкретний день змушені дарувати знайомим жінкам однакові квіти. Купувати однакові цукерки, виголошувати одні й ті самі тости, молоти затерте й заяложене до банальності "Ви у нас найкращі, ви найпрекрасніші".

Ба навіть уже й іноземці, котрі народились у країнах, де жінок заведено любити й цінувати кожного дня, а не тільки раз на рік восьмого числа третього місяця, змушені переймати всі ці наші аборигенські ритуали.

А в них же до української дівчини може бути просто любов. Яка насправді щось зовсім інше, аніж турбота про яйця.

Юрій Андрухович