Заслужені дурисвіти історії

Усе йде до того, щоб розділити країну на два улуси. Спочатку поділили за мовою, взялися за релігію, але ще до кінця справи не довели, а тут уже нова радість – треба ще й історію поділити.

На повному серйозі і опозиціонери, і провладні депутати торочать одне й те ж: мовляв, не вдасться переконати східняків у геройських подвигах Бандери й УПА, як не вдасться переконати західняків у позитивній ролі "визволителів" зі Сходу.

Висновок: нехай усе буде, як є, ті хай тішаться своїми лісовими братами, а тамті – Молодою Гвардією.

Сказати, що це повний маразм – нічого не сказати. Бо нема такої країни в Європі, окрім деяких країн СНД, де історія переписана, сфальсифікована і подана до столу з таким фантазійним гарніром, що його жоден науковець не перетравить.

Яка різниця між вояками УПА і Молодою Гвардією? А та, що перші були, а другої не було. Як не було 28 панфіловців, не було героїні Космодем'янської, а була член загону паліїв та підривників, які на заклик вождя палили села і підкладали вибухівки у містах. Так і було знищено історичні споруди в Києві.

Однак вулиць імені цієї палійки в Україні купа. Ледве чи люди, які живуть за такою адресою, знають про неї правду. А правду, між іншим, написали не українські націоналісти, а російські історики. Як і про панфіловців. І їхні вулиці є.

То як із такою історією боротися?

Кожен народ намагається подати дітям таку історію, яка б задовольняла усіх, а при цьому не була брехливою.

Якщо в історії Франції була і Варфоломіївська ніч, і жорстокий геноцид Півдня, коли нищили катарів та альбігойців, то там цього не тільки не приховують, а навіть не виправдовують вищими цілями. І про терор під час Французької революції пишуть чесно і відкрито.

Не кажу вже про війни, які вела Франція із сусідами.

Натомість в Україні заборонено писати про українсько-російські війни. От з поляками, татарами, турками – можна, а зі старшим братом – зась. Особливо про ті битви, де росіяни були розгромлені: під Оршею у 1514 році, під Конотопом у 1678, і боронь Боже згадувати про те, як козаки брали Москву.

Тоді це не історія, а фікція.

Чому слід вивчати російську мову? І на це є у регіоналів відповідь: бо вона дала світові велику літературу. Аргумент просто вбивчий.

То вивчаймо ще й китайську! І французьку, й англійську, й німецьку, й іспанську, і не забуваймо про латину і давньогрецьку! Бо жодна з літератур на цих мовах не менша, а навіть більша за російську.

Специ від Табачніка вирішили, що нашим діткам пора зазнайомитися з діяльністю Щорса, П'ятакова і Коцюбинського.

Не знаю, чи при цьому діткам повинні розповідати, що першого свої ж застрелили в спину, а двох інших за великі заслуги перед Родіной розстріляли у 1937-му. Але найголовніше те, що усі троє боролися проти української незалежної держави.

Це просто феноменально! Де ще, у якій країні вивчають у позитивному руслі (!!!) діяльність своїх же ворогів? Я такої не знаю.

Сучасні історики, навіть не ті, що пишуть підручники, а ті, що пишуть для дорослих, соромливо називають Московсько-українську війну 1917 – 1921 років Визвольними змаганнями. А коли треба назвати ворога, то не пишуть "росіяни", а "більшовики". Так їм здається толерантніше.

А тим часом переглянувши усю українську пресу того часу, я ніде не натрапляв на жодні Визвольні змагання. Війна називалася чітко і недвозначно: Московсько-українська.

І що цікаво. Пісень і народних, і авторських, створених в армії УНР та в Січових стрільцях – сотні. І жодної україномовної більшовицької.

Так, на боці росіян воювали не тільки латиші й китайці, а й деякі українці. Одні від несвідомості, інші примусово, але чомусь у їхньому середовищі пісня не народжувалася. Ба більше: більшовики безпардонно крали стрілецькі мелодії ("Там вдалі за рєкой", "Дан пріказ єму на запад" і т. д.).

Уенерівських та стрілецьких газет видавалося у ті роки доволі багато. Досить сказати, що в одному лише Кам'янці-Подільському виходило їх чотири десятка! А більшовицьких україномовних газет було, як кіт наплакав.

І от ще один парадокс. І в тих, і в тих газетах друкували патріотичні вірші. Але якщо у кожній уенерівській газеті друкували вірші й фейлетони відомі письменники (Остап Вишня, Микита Годованець, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Павло Тичина, Юрій Липа, Володимир Свідзінський, Олександр Олесь, Володимир Cамійленко і багато інших), то в більшовицьких – самі графомани з народу.

Ну точнісінько один до одного, як і зараз. Які поети на боці влади? Бєлаш та Болдирєв.

Між іншим, серед названих мною уенерівських поетів жодного галичанина. Людмила Старицька-Черняхівська закликала:

Життя і смерть тобі, Вкраїно,

Ми без вагання віддамо,

Ми сили всі зберем в'єдино,

Вороже змиємо ярмо.

Вставай! В кого душа жива,

Шикуйсь до лави лава,

Уже минає ніч кривава,

Вже сяє нам зоря нова.

А що писав у 1926 р. Євген Маланюк?

За набої в стінах Софії,

За кривавую скруту Крут, –

Хай московське серце Росії

Половецькії пси роздеруть.

А звідки родом Маланюк? З Кіровоградщини.

Петро Гаєнко з Катеринославщини, якого більшовики стратили у 1921, написав "Пісню большевика", актуальну й зараз:

У сусіда-малороса

Всі комори повні проса,

Кукурудзи, чичавиці,

Гречки, жита і пшениці.

Сусід мене краще сіє,

У сусіда зеленіє,

А у мене й не орано,

Не сіяно, не порано.

Сусід любе працювати –

Своє поле обробляти,

А у мене до роботи

Аж ніякої охоти!

У сусіда паляниці,

Вареники й варениці,

Сало, м'ясо, всякі пишки,

В мене ж хліба – ані кришки.

Тільки й того, що капуста,

Од якої в пельці пусто,

І не спиться, й не лежиться,

Бо нема чим поживиться.

Ой, піду я на Вкраїну,

Поведу я гоп-дружину –

Самоїдів, людожерів,

Латишів, мадяр, боксерів...

Там голодних нагодую,,

Все розграблю, все зруйную,

Щоб з багатої Вкраїни

Залишилася руїна.

Працюватиму без втоми,

Заведу скрізь совнаркоми,

І совдепи, і совіти...

Гей, за мною, дурисвіти!..

Чи не здається вам, що цю пісню могли б заспівати і представники гоп-дружини провідного регіону? Бо чим, як не дурисвітством виглядає обіцянка покращити життя уже зараз?

Юрій Винничук