Блиск і злиденність покоління пепсі

Розмовляли нещодавно зі знайомим. Зайшла мова про дев'яності.

 - Чому, - запитав я, - всі так чіпляються за дев'яності, чому так їх бояться і так на них озираються? – І сам собі відповів приблизно так:

 - Можливо тому, що історичні злами, часові періоди, в які відбуваються соціальні та економічні трансформації, є найзручнішими майданчиками для особистісних, персональних проривів.

Адже саме в часи тотального розвалу та переформатування запускаються найбільш стрімкі соціальні ліфти. В тебе раптом з'являється можливість оминути всі ці безнадійні малорухливі кар'єрні черги й зробити себе самого з того, що є під рукою.

Саме тому персонажі, котрі випливають на поверхню в часи змін та реформ, наділені особливою енергетикою, особливим драйвом, хай і не завжди позитивним.

Такі персонажі привертають увагу, про них говорять у трамваях і знімають кіно, вони викликають захват і осуд, в будь-якому разі – вони завжди привертають увагу.

Не дивно, що сьогодні саме вони займають щоразу більше ключових позицій у країні – пройшовши м'ясорубку дев'яностих, вони цілком заслужено вважають себе реалізованим самодостатнім поколінням. Навіть якщо при цьому давно не п'ють жодного пепсі.

 - Точно, - погодився знайомий. – Я добре пам'ятаю той час. У якийсь момент, ще школярем, я вписався в одну бригаду, торгувати коштовними металами. Ну, себто не бабусиними срібними ложками, а металами, котрі використовуються на виробництві.

Зрозуміло ж, що кожен, хто з ними працював, щось тягнув додому. Продати таке, скажімо, золото було неможливо, ясно, що вони просто тримали його вдома. Я знаходив клієнтів і пропонував їм продати вкрадене. Дуже швидко зміг себе фінансово забезпечити.

До речі, це допомогло мені в навчанні. Виявилось, що більшість учителів були готові ставити мені хороші оцінки за певну суму. Всі мої проблеми раптово вирішилися.

Тоді бригада, на яку я працював, запропонувала мені підвищення – кинути ці дрібниці й займатися або наркотиками, або проститутками. І тут я забоявся. І вирішив піти з бізнесу.

А оскільки жодних своїх контактів я не лишав, то просто зник. І почав готуватися до вступних іспитів. За якийсь час вони мене знайшли. Коли одного разу я вийшов із під'їзду, там стояла їхня автівка. Довелося сісти.

"Де ти зник? – запитали вони. – Ми ж зробили тобі серйозну пропозицію". Я вирішив говорити правду. "Я до іспитів готують, - кажу. – В художнє училище".

"Ти що – художником будеш?" - приголомшено перепитали вони, після чого довго сміялися, а відсміявшись, відпустили мене з миром. Думаю, в будь-якому іншому випадку, я би звідти живим не вийшов.

 - Цікаво, - сказав йому на це я, - нагадує одне моє оповідання. Там чувак теж іде з бізнесу, щоби написати дисертацію. Колеги відпускають його, лише просять писати по совісті.

Ну а як інакше про це писати? Ясна річ, що по совісті. Себто, без зайвого моралізаторства й непотрібного пафосу. Ми позбавлені права вибору в багатьох випадках.

Ми не обираємо собі батьків та вчителів, не обираємо країну народження та часовий проміжок, в який нам випадає народитися.

Тому велика інтрига й ілюзія полягає в тому, аби прорватися крізь часову завісу, пробитися крізь товщу історії, спробувати розставити все на свої місця, навести в лад в тому хаосі, котрий тобі пропонують боги в якості стартових умов.

І навіть не знаєш, що краще – народитися в тихій спокійній країні, з усталеними порядками та стабільною економікою, чи опинитися одного разу перед необхідністю ставати дорослим у розірваній, наче шматок м'яса країні, без жодних перспектив та жодної впевненості в майбутньому, маючи при собі лише злість, завзяття і совість.

Ну, а совість – річ дуже відносна, вона в кожного своя, мінлива й примарна, приватна й невидима. Розподіляючи її поміж нас, боги зазвичай намагаються зекономити, тому навряд чи її може вистачити на ціле покоління.

 - Ось уяви, - сказав я насамкінець, - як усе могло скластися. Не пішов би ти з бізнесу, пішов би на підвищення – хто знає, що з тобою сьогодні було б. Ким би ти міг стати. Адже час справді був унікальний. І країна теж була унікальна.

Адже лише в такий час і в такій країні можна було починати де-небудь на ринку, бомбити лохів, працювати наперсточником, відсидіти пару разів, потім легалізуватися, піти в політику, пробитися у владу, перебігати з партії до партії, мутити воду на виборах, із тим, щоби врешті стати, ну, ну я не знаю ким… Ну, скажімо, мером Харкова.

Запала мовчанка.