Черкеський рахунок

За все доводиться платити. В тому числі і за гріхи предків. Трагедія, яку пережили цього літа жителі Кримська і околиць, не була єдиною у тих краях. Перед тим значно більшу трагедію пережили адиги.

Адиги – це народ, який складається з трьох основних гілок: кабардинців, черкесів та адигейців, сюди ж належать і дві маленькі етнічні групи – абазини та убихи. Збірна назва цих народів, прийнята у світі, – черкеси, самоназва – адиги.

Трагедія черкеського народу відома значно менше, ніж трагедія тих народів, які були виселені Сталіном у 1944-45 роках.

А тим часом Черкеський конгрес марно вимагає від Росії визнати геноцид черкесів з боку Російської держави у ХІХ ст. І незважаючи на те, що 1995 р. Росія визнала геноцид вірмен з боку турків, визнати геноцид черкесів вона не поспішає.

Треба знати, що менше 8% корінного населення Причорномор'я залишилося на історичній батьківщині, решта була або знищена, або виселена. Адже у вигнанні перебуває близько чотирьох мільйонів черкесів. Росія залюбки вирішує абхазьку та південно-осетинську проблему в Грузії, але черкеської під носом не хоче бачити.

На звернення в Держдуму Росії про визнання геноциду прийшла вельми дивна відповідь: "у списку репресованих в радянський час народів черкесів немає". Хоча у зверненні виразно йшлося про події ХІХ ст. Це щонайменше дивно поєднується з демократичним курсом, проголошеним Росією. Після цього у жовтні 2006 р. 20 черкеських організацій 9-ти країн світу звернулися до Європарламенту.

Найчисленніша діаспора черкесів проживає в Туреччині - майже три мільйони осіб у 900-х населених пунктах. 70% з них живуть на поганих землях і з радістю повернулися б, якби Росія забезпечила їм облаштування і російське громадянство. До початку 1860-х років адиги-черкеси населяли великий простір від Чорноморського узбережжя до Прикубання. Східніше проживали адиги-кабардинці.

Видатний учений Іван Клінген, який наприкінці XIX ст. вивчав природу розгромленої Черкесії, залишив убивчі свідчення: "Весь східний берег Чорного моря перетворився на величезну пустелю з населенням рідкішим, ніж у Сибіру.

Природа тут розкішна, як ніде в Європі, а клімат за м'якістю схожий на клімат Рів'єри. Тут усюди родючий ґрунт, нерідко жирний чорнозем, який забезпечує урожаї найпримхливіших рослин, а маси води дають величезні ресурси для зрошування.

Але до останнього часу населення побережжя не зростало, а навпаки маліло, і колонії животіли, а не процвітали; нікчемна продуктивність землі, усюди жалюгідна культура, смуток в серцях, вічні зітхання про покинуту батьківщину, бідність, хвороби неможливі дороги, відсутність мостів, загальний занепад і здичавіння – ось що ріже око на кожному кроці.

Протягом більш ніж чверті сторіччя випробувано всілякі заходи, немало грошей і енергії пішло на безплідні спроби, а все ж таки справа не зрушилася. У чому ж тут таємниця?"

І чесна відповідь: "Зникли горяни, але разом з ними зникло їх знання місцевих умов, їх досвідченість, та народна мудрість, яка у бідних народів складає кращий скарб і якою не повинен гидувати навіть найкультурніший європеєць.

Горяни чудово уміли вирощувати горіхи, хурму, яблука, груші, виноград. Займалися вони й бавовною, добували селітру, а запашний мед тисячами пудів йшов за кордон. Скотарство велося у величезних розмірах, готували чудовий сир.

Вони щорічно били до 500 000 баранів і продавали до 200 000 бурок. Масу тисового, пальмового і будівельного лісу вантажили на іноземних кораблі. Ще в останній третині XVIII ст. загальний вивіз товарів з Черкесії сягав двох мільйонів рублів".

Додамо, що у Черкесії були розвинені витончені ремесла – головно високоякісне зброярство. Недаремно Єрмолов почав переозброєння військ Кавказького корпусу, замінюючи традиційні шаблі на горянські. У Черкесії до середини XIX ст. виробляли зброю для вершників, яку високо цінували за межами Кавказу.

"Вигнавши з країни черкесів, – пише далі Іван Клінген, – ми узяли на себе важкий моральний борг, знищивши культуру, яка накопичувалася 3 000 років, а загинула за 30. Безсилі тут вогонь і меч, і не врятують жодні фантазійні проекти, бо загинули назавжди старі традиції і майже безслідно зникла стара культура".

Як тут не згадати про Крим, з якого було вигнано справжніх господарів, які уміли давати лад в усьому, а на їхнє місце приїхали комсомольці, функціонери, нездатні навіть організувати пристойний курортний бізнес.

Чесний російський учений Клінген ніде ні словом не згадує про "дикість" аборигенів, а от великий демократ Добролюбов писав про необхідність "внушить диким племенам истинные начала образованности и гражданского быта", а республіканець Пестель аргументував поголовне вигнання горян з Кавказу і заселення його російськими селянами тим, що "напівдикі народи" не можуть раціонально розпоряджатися благами природи.

Адмірал Серебряков, який грав провідну роль у кавказькій війні, називав черкесів "стадом убогих дикунів", а граф Євдокімов – "баранами" і заповзявся вигнати їх усіх до Туреччини.

Мотив "хижацтва" пронизує усі спогади російських полководців. Один з кавказьких ветеранів генерал Мілентій Ольшевський писав:

"Чтобы оградить наши южные пределы, а в частности, Новороссию от хищнических набегов черкес, переводится на Кубань в 1792 году принесшее покорность Запорожское казачье войско… Цель наших действий со стороны Кубани заключалась сколько в охранении наших пределов от хищнических вторжений закубанцев, столько и в наказании их за такие хищничества".

Парадоксальність ставлення російських офіцерів до горян і самого процесу завоювання можна продемонструвати на прикладі Михайла Венюкова, який згодом став відомим етнографом і співпрацював у герценівському "Колоколе", емігрував і писав свої спогади в Швейцарії. Ось як він описує вигнання горян з рідних місць:

"Березень 1862 р. був фатальним для черкесів. Наш загін рушив у гори, щоб палити аули. Жителі могли рятуватися як завгодно. Якщо вони відкривали стрілянину, ми відповідали тим самим, а що наша вогнепальна зброя була кращою і наші бійці численніші, то перемога не примушувала себе довго чекати.

Зазвичай черкеси не чинили опору, а, зачувши пронизливі крики вартових, швидко тікали у лісові нетрі. Скільки разів, заходивши в яку-небудь щойно покинуту саклю, я бачив недоїджені гарячі ще страви на столі, жіноче шиття з увіткнутою голкою, дитячі іграшки покинуті на підлозі!

За винятком лише одного аулу, який вважав за краще здатися і переселитися на рівнинну смугу, призначену для покірних горян, ми скрізь знаходили житла покинутими і палили їх дотла".

А перед тим аули грабували дощенту. Тобто поводили себе не краще, ніж війська Чінгіз-хана. А це розходиться із заявами Путіна про велику цивілізаційну місію Російської імперії, бо насправді якраз відбувалося руйнування цивілізації.

Наступного разу я продовжу розповідь про те, яку цивілізацію несла Росія підкореним народам і чому наступні покоління приречені на розплату.