Чжу Юфу

У китайській провінції Сичуань намагалася здійснити самоспалення 18-річна тибетська монахиня, доповідає Ассошіейтед Пресс.

Згідно з даними правозахисної організації "Free Tibet", дівчина вижила. Пізніше з'ясовується, що ні, що вона померла дорогою до лікарні.

"А хіба серед буддистських монахів бувають жінки?" - блискавично реаґують у коментах критичні й недовірливі анонімуси.

Важко сказати чому, але вони переважно на боці китайської влади. КНР для них - суцільний позитив, зразок і норма. Подобається їм - от і все. Серцю не накажеш.

"Нам би таку економіку, як у Китаї", - повторюють вони свій залізобетонний, завчений на бригадних інструктажах, аргумент.

У мене ж інакше.

Усі китайці, з якими я перетинався і спілкувався досі - поети. І всі ці поети - дисиденти. Всі вони були змушені з Китаю поїхати й тепер живуть на Заході.

Якби вони цього не зробили, то в Китаї сиділи б у в'язницях. Тому їх можна зустріти в Лондоні, Берліні, Франкфурті.

Кожен із них - видатна поетична особистість і неймовірно притягальна, сильна людина. Кожен позначений печаттю великої поезії.

Адже бути китайським поетом - це передусім відвага, причому та, яка цінується найвище - мистецька.

Це як увійти до фантастичного простору, в якому Лі Бо і Ду Фу, і Ван Вей, і Бо Цзюй, та що там - ідаосизм, і Конфуцій, і танський живопис, і сунська порцеляна, і чарівна каліграфія, і сливове вино.

Кожен із моїх знайомих китайців несе в собі знаки цієї неосяжної спадщини і в той же час пише по-сучасному різко, гостро, жорстко, виклично. Поезія ж у наші дні - не якесь добропорядне сюсюкання, а боротьба за право дихати.

Тибетців серед моїх знайомих, на жаль, немає. Увесь світ знає твори їхнього найбільшого нині поета - Далай-Лами.

Востаннє я слухав його вірші в німецьких перекладах у Швейцарії. Колись швейцарський уряд прийняв близько 50 тисяч тибетських біженців, переслідуваних китайською комуністичною владою.

Тож тибетська меншина у Швейцарії є дуже помітною і впливовою. Кожна країна, яка надає в себе притулок політично переслідуваним, заробляє собі особливі бали у Бога. А та, яка переслідує власних інакодумців, відповідно їх втрачає.

Китай належить до других. Усі зусилля режиму кинуто на те, щоб у зародку зупиняти будь-які форми протесту. І єдиною протестною формою, яку в зародку задушити неможливо, лишаються вірші.

Китайський поет Чжу Юфу, новиною про суд над яким прогриміла днями вся світовапреса, опублікував свій вірш у скайпі.

Він знав, що Інтернет у Китаї контрольований, але він це зробив. До нього, як і до нашого Юрія Винничука, прийшли. А кілька днів тому його вже й засудили. І от за що (це приблизний переклад з англійського перекладу, опублікованого в газеті "Ґардіан"):

Час настав, люди Китаю! Час настав. Площа належить кожному з нас. На власних ногах
Час вийти на Площу, зробити свій вибір.
Час настав, люди Китаю! Час настав. Пісня належить кожному з нас. Власним горлом

Час проспівати пісню своєму серцю.
Час настав, люди Китаю! Час настав. Китай належить кожному з нас. Власноюволею

Час вибрати, яким буде Китай.

Цей вірш потягнув на сім років в'язниці. "Підбурення громадян до повалення державної влади" - так звучить обвинувачення Юфу.

Його вірш прокурор зачитує в залі суду обережно і боязко - так, ніби, вимовляючи ці крамольні слова, стає співучасником злочину.

"Як добре, що законом не заборонено відвідувати площі! Кожна людина має право ходити на площі", - намагаються рятувати підсудного адвокати.

Вони чудово знають, наскільки в цьому процесі все безнадійно. Будь-яке інакодумство дорівнює смертному виклику.

Чжу Юфу досвідчений дисидент, він теж чудово знає, чим це закінчиться. Досі він уже відсидів два в'язничні терміни - також за вірші, за слова, за "підбурення".

Тепер йому 60, і найгуманніші у світі судді вагаються, скільки впаяти цього разу. Сім років, на їхню думку, цілком м'який вирок. Вони задоволені власною добротою.

Китайські суди рідко завершуються на користь підсудних. Ми в цьому сенсі теж не пасемо задніх. Відомо ж: Китай для нас і приклад, і зразок.

Але є й добра новина. Уявляєте, сильні цього світу все ще бояться поетів! І не лише в Китаї. Цікаво, скільки би внас впаяли Бобові Марлі за його "Бунтівні пісні"?

І як в українських реаліях могла би звучати його пісня про вбивство шерифа? "Я застрелив мента"? "Я порішив прокурора"? "Я замочив беркута"? А, може, хай Бог милує, "Я замахнувся на папу-гопника"?

Сім років, що їх присудили Чжу Юфу за кілька віршованих рядків, можуть здатися Божою ласкою, коли у твоїй країні кожен мент - експерт із поезії. А кожне слово протесту - зброя.