Фототерапія

У Харкові відкривається виставка Бориса Михайлова – найвідомішого вітчизняного фотографа, лауреата премії "Гассельблад", харківської легенди. Хоча, як легенди – попри свою популярність та безперечний авторитет у "художніх колах", прізвище Михайлова навряд чи відоме "пересічному" харків'янину.

Михайлов не має "офіційного" визнання, більше того – підозрюю, воно йому й не надто потрібне. Та й важко, якщо чесно, уявити, що його роботи можуть сподобатись, наприклад, батькам міста – навряд чи хто з них наважиться асоціювати себе з персонажами його фотосерій, навряд чи хтось на офіційному рівні в Україні готовий сьогодні серйозно сприймати таке мистецтво: оголене, точне, й тому не надто привабливе.

Більшість із нас потребує мистецтва як замінника своїх страхів, свого конформізму, своєї невпевненості. Кому на кухні потрібні портрети бомжів і наркоманів? В цій країні вже є люди, готові вішати на кухонних стінах твори мистецтва, проте перевага й надалі надається натюрмортам і весняним пейзажам. І жоден "Гассельблад" тут не допоможе.

Багато хто асоціює Михайлова в першу чергу з його серією "Історія хвороби". В 90-х він сфотографував мешканців харківських вулиць, ринків та дворів, чим усіх шокував.

Для багатьох він і лишився десь там – в безпритульних, брудних і необжитих 90-х, в необлаштованому побуті харківських комуналок, в розбитій країні, котра розкладається просто на очах, в чорнушних сюжетах, що межують не так із естетикою, як із етикою (популярний закид – ну як же так!

Як можна фотографувати п'яних дітей? Як можна спокійно наводити об'єктив, у той час, коли вони нюхають клей!). Інший закид, що іноді можна почути – це ж усе неактуальне, це вчорашній день, нині такого просто не побачиш. І ось тут справді цікавий момент.

Безперечно, Харків за останні 15 років змінився. Змінився, перш за все, візуально. Борис сам про це говорить, щоправда, маючи на увазі не так нові кольори будинків чи щойно поставлені пам'ятники, як зміни в образах містян, їхніх характерах, темпераментах, поглядах урешті-решт.

Змінилася країна, безперечно. Проте, чи так сильно, щоби говорити, скажімо, про дитячу наркоманію чи проблеми безпритульних як про щось, навіки залишене нами в часи трансформацій 90-х? Мені здається, змінилося наше відчуття самого міського простору.

Більшість із нас навчилися знаходити собі зони комфорту й затишку, місця дещо покращеного варіанту дійсності – кінотеатри й торгівельні зали, бари та кав'ярні, новий аеропорт, новий стадіон, вичищений двірниками центр, звісно – клей тут не нюхають, на вулицях не ночують, життя прекрасне, про що й мають свідчити художники.

Створивши собі такі софт-зони дійсності, ми часто потребуємо й відповідного їх наповнення мистецтвом.

Справді – куди простіше витворити собі ретельно дібрані кола спілкування, маршрути пересування містом, місця приємного проведення часу, графіки закупівель, торгівельні марки, сфери послуг та інше подібне щоденне начиння, що примиряло б нас із цією жорстокою та не завжди привабливою реальністю, аніж перейматися щоранку проблемами, вплинути на які ми не маємо фізичної можливості. Вона, реальність, надто жорстка, щоби на ній постійно акцентувати увагу.

Кожен із нас рано чи пізно потребує захисту від справжніх реалій, бажано – надійного, скажімо, через мистецтво. Потрібно мати по-справжньому великий інтерес до життя, аби сприймати його в усіх його проявах, потрібно по-справжньому цікавитись людиною, аби фотографувати її такою, якою вона є.

Бо якою насправді може бути фотографія? Насправді, вона може бути різною. Вона може бути романтичною й сонячною, радісною та піднесеною. Вона може показувати наш світ легким і позбавленим болю, а нас – щасливими й впевненими в собі.

Вона може допомогти нам побачити прекрасні сторони цього чарівного життя, його дива й незбагненні відтінки. Головне, щоби при цьому до кадру не потрапив жоден бомж і жоден наркоман.

Сергій Жадан