Хабар – рушій прогресу

Якби не хабар, я б, може, в юності теж загримів за ґрати. Хабар – це той кит, на якому ґрунтується добробут будь-якого чиновника.

Слово це прийшло до нас від тюрків. Мабуть, ще князі наші запозичили його у татар, коли возили їм дари. В Росії згодом це слово замінили на милозвучнішу "взятку". Причому милозвучнішу не так для того, хто дає, як для того, хто бере.

Ну, взяв, взяв. З ким не буває? Але що взяв? Взятку. Щось таке маленьке, несуттєве. Можна навіть назвати це "взяточкою".

А от українці, які не мали своїх державних чиновників і хабарників, залишилися при давньому терміні. В українців не було кому дбати в цьому випадку про милозвучність. Хабар, то й хабар.

Щоправда, слова цього ніхто не вживає, коли до діла доходить, бо воліють не хабара обіцяти, а казати: "я вам віддячу". Знайомому лікареві один чоловік сказав: "Пане дохтір, візьміть мою жінку під себе, а я вам – не бійтеся!"

І отак під сузір'ям хабарів ми живемо уже кілька сот літ. Час від часу хтось бовкне: геть корупцію! Провладні мужі покивають головами: так-так, треба з нею, клятою, боротися. Але минає час, а вона процвітає собі і тільки росте в об'ємах.

Минули ті часи, коли відкати були по 10%. Гай-гай, тепер, кажуть, і до 70% доходить. А найгірше буває, коли влада міняється.

Рипнувся мій знайомий бізнесмен зі своєю проблемою у столицю, а там кажуть: треба дати. Та я вже дав, – дивується він. Е-е, – відповідають, – то ви тим дали, котрі вже пішли, а тут треба цим дати, котрі прийшли. Дав і цим. Тепер переживає, щоб чого доброго цих не копнули та інші не прийшли.

Взагалі ми усі так призвичаїлися до хабарів, що багато кого це цілком задовольняє. Ось, наприклад, мене. Я, скажімо, і сам не піду і знайомим не раджу лікуватися на шару. Собі ж дорожче.

Недавно пересвідчився остаточно, коли завітав до поліклініки за місцем проживання. Згаяв цілих півтора тижні і без результату.

Плюнув, пішов до знайомого лікаря, той завів до фахівця – за два дні я побачив результат. А дорожче вийшло тому, що усі ті півтора тижні я приймав дорогі препарати, які мені помагали, як мертвому припарка, а винесли більше, ніж візит до фахівця.

Не розумію, навіщо мені сидіти у черзі в поліклініці, якщо я можу заплатити і потрапити без черги? А якщо я не хочу лежати в палаті з десятком хворих, які будуть діяти на нерви, то можу любенько собі зайняти окрему палату.

Я не розумію, чому цього врешті решт не узаконити. Але насправді я цього не хочу, бо тоді знову утворяться черги вже з тих, хто заплатив, щоб його прийняли без черги. А якщо захочеш і цієї черги уникнути, то все одно доведеться доплатити.

Поки існують хабарі, я не маю жодних проблем із квитками на потяги. Телефоную – і маю. Ну, доводиться переплачувати, звичайно, 20 гривень. Але: а) в черзі не стою; б) навіть в день від'їзду маю гарантовано купейний квиток на нижній полиці.

Якби не хабар, я б, може, в юності теж загримів за ґрати. Бо і з джинсами мене мєнти затримували, і з валютою. А так – викрутився.

Хабар – це той кит, на якому ґрунтується добробут будь-якого чиновника. Скільки у нас не було говорено про якісь спрощені системи оподаткування, реєстрації, узаконення і т. д. – віз і досі там, бо чиновники зі своєю документацією, яку обов'язково слід "погоджувати", нікуди не ділися.

Доходить до маразму. Міськрада одного маленького містечка під Львовом раптом отримує від начальника управління охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації циркуляр про те, що відтепер усі забудови, прибудови, земельні ділянки і т. д. слід узгоджувати з цим управлінням.

Тобто виходить, що до культурної спадщини тепер належать гаражі й сараї з туалетами включно. А чому? Бо прийшов новий начальник, і йому хочеться отримати саме той об'єм роботи, який гарантує йому стабільний дохід.

А інакше якого дідька взагалі йти на державну службу?

Чиновників, які б не брали хабарів, мабуть, просто в природі не існує. Більшість із них уже давно підстрахувалися на той випадок, коли можуть попастися. Тому самі жодних конвертів у руки не беруть. Натомість радять звернутися до людини, яка "рішає питання".

Один чиновник признався мені, що коли бачить, що до нього прийшли з конвертом, киває головою на шафу, а сам покидає кабінет. Пізніше заходить, але до шафи не наближається. Так може тривати навіть кілька днів.

Це ж яку треба мати витримку! Просто тобі Штірліц якийсь. От тому його ще досі і не скрутили.

Одного разу і мені, грішному, довелося взяти хабар. Та ні, не раз, а таки двічі.

Це коли я опублікував у газеті "Post-Поступ" у 1992 році інтерв'ю з відьмою, яку вигадав. Тоді ще не було такої навали усіляких знахарів та екстрасенсів. Народ кинувся писати листи, намагаючись потрапити до неї на прийом. Я не знав, що маю з тими листами робити.

Одна жінка, яка прагнула розлучити свою доньку з підозрілим типом, під вплив якого та потрапила, принесла до редакції цілий ящик коньяку.

Я прийняв цей дар, хоча й не був певен, що допоможу. Але, на щастя, вдалося знайти одного чарівника, який взявся за це діло. Пізніше я вже усім давав його телефон і, судячи з усього, клієнти були задоволені.

А другого разу я прочитав у листі, адресованому відьмі, про страждання закоханого чоловіка. Його кохана крутила йому динамо, і він просив допомоги.

фЗ листа я зрозумів, що він ту кохану просто задовбав своєю увагою, телефонуючи їй щодня по кілька разів. Я подумав, що і без відьми обійдуся і порадив йому перестати їй телефонувати. А коли вона озветься, якийсь час брехати, що дуже зайнятий.

Минув місяць. Приходить конверт. Клієнт не натішиться своїм щастям. У конверті – 10 баксів. Мені здається, я їх заслужив.

Юрій Винничук