"Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації". Слова померлого стали страшним пророцтвом, яке збувалося з фантастичною швидкістю.
Після пострілу, який пролунав вранці 13 травня 1933 року в одній із кімнат квартири номер дев'ять у будинку "Слово", туди вбігли Юлія, дружина господаря та двоє гостей – письменники Куліш та Досвітній.
Сам господар Микола Хвильовий лежав у калюжі крові з простреленою скронею. Поруч – записка, яка пояснювала його вчинок, і починалася із слів "Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації". Слова померлого стали страшним пророцтвом, яке збувалося з фантастичною швидкістю.
Арешт та слідство була справжнім шоком для затриманих. Більшість письменників поводилися дуже типово. Спочатку – сподівання на те, що затримання випадкове, потім – заперечення будь якої вини, потім пошук якоїсь маленької "вини", яка мала б пояснити арешт і дозволила б відбутися невеликим покаранням.
А далі йшов злам - під тиском слідчих затримані починали наговорювати на себе та своїх колег фантастичні речі: визнавали себе та інших терористами, які готували повстання, вбивства керівників держави, захоплення важливих виробничих та оборонних об'єктів.
Для зламу одного використовували свідчення іншого, раніше зламаного. Так творилася цілком вигадана, але дуже переконлива реальність, де фігурували справжні прізвища, співпадали свідчення про місця та час зустрічей, дослівно повторювалися плани дій.
Заарештований 7 грудня 1933 року письменник Володимир Гжицький теж спершу вважав причиною своїх бід роман "Чорне озеро" (1929 року), в якому він, за власними словами, "трохи збочив в бік націоналізму".
Але чекістів не цікавили літературні "збочення" – їм потрібні були зізнання про контрреволюційну організацію. Тому вже незабаром Гжицький визнає приналежність до такої структури, хоча далі зовсім не здатен сформулювати ні її цілі, ні методи роботи.
Очевидно, він вважав, що цього зізнання вистачить, особливо, коли розкаятися. "Я щиро жалію, що допустився зради, – писав він, не розуміючи про яку зраду говорить. – Не вчинив я реальної шкоди радвладі, але сам факт приналежності до контрреволюційної організації є великий злочин.
Я усвідомив його до кінця і, коли мені буде дано змогу вернути до моєї любимої літератури, я докажу ділом свою щирість і корисною працею для пролетаріату я заплачу за свою ганебну зраду".
Але вже через тиждень слідства письменник почав дуже детально "пригадувати" діяльність та плани контрреволюційної організації.
"Терор, – свідчив він, – як один з методів політичної боротьби завжди висувався нашою організацією на передній край у періоди найбільшого загострення боротьби".
В терористичної організації з'явилася й належна їй назва Українська військова організація (УВО). Справжня організація із такою назвою існувала на Західній Україні, але на той час вже влилась в ОУН.
Натомість в УРСР "діяла" особлива УВО, яка складалася із письменників-терористів і готувала замахи на керівників радянської держави.
Володимир Гжицький пережив сталінські репресії, тож у скарзі в 1955 році привідкрив правду про те, яким чином з'явилися ці сенсаційні викриття.
"У період ведення слідства мені давали тільки 300 грамів хліба і тарілку супу, через що я дуже заслаб... За ніч мене піднімали разів по 10 і вели до Грушевського (слідчий ГПУ - В.В.), який щоразу вимагав у мене зізнання... На допиті я сказав Грушевському, що Досвітній, Губенко та інші готувалися вбити Чубаря, але ці свідчення не відповідають дійсності.
Вони були сфабриковані й написані самим слідчим Грушевським, а мною за його ж таки пропозицією підписані. Підписав я їх через те, що не міг витримати таких гонінь стосовно мене в період ведення слідства".
Пережив Сталіна і ще один "терорист", а в дійсності письменник-гуморист Остап Вишня. Він теж описав особливості чекістського слідства. Заарештований 26 грудня 1933 року, він готовий був визнати деякі помилки у своєму минулому, зокрема роботу в есерівській газеті.
Проте слідчий "Бордон заявив, що в цьому мене не звинувачує. Він звинувачує мене в участі в контрреволюційній організації й підготовці замаху на Постишева. Оскільки я довго не давав потрібних свідчень, Бордон вирішив вплинути на мене фізично".
Але арсенал чекістів не обмежувався грубою фізичною силою. Вони також намагалися вплинути на арештантів психологічно: "Бордон мене переконував, що мої зізнання потрібні для комуністичної партії і радянського народу". І для того, аби проявити лояльність до влади і любов до країни, слід взяти на себе вину.
В результаті Остап Вишня готовий був "йти на зустріч слідству": "Я запропонував Бордону, що, якщо йому це потрібно, то можу визнати себе "винним" у тому, що мене "завербувала" німецька розвідка. Бордон заявив, що йому це ні до чого".
Врешті слідчий досяг мети – "Бордон склав списки людей, яких я мав уписати у свої свідчення як учасників організації. Бордон попереджав, щоб я у своїх свідченнях не надто фантазував.
Наприкінці слідства зі мною розмовляв прокурор ДПУ Крайній. Йому я також "зізнався" в злочинах. До зустрічі з Крайнім мене підготував Бордон, мовляв, я маю бути послідовним і підтвердити свої свідчення, що я й зробив".
Тим часом арешти тривали. В грудні 1934 НКВД заарештував групу з 17-ти осіб, серед них відомі письменники та мешканці злощасного "Слова" Микола Куліш, Григорій Епік, Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Валеріян Поліщук.
Усіх, як зазвичай, звинувачено в участі у контрреволюційній організації, тепер вже не УВО, а ОУН. На кожного на той момент був великий об'єм компромату, зафіксований у "свідченнях" раніше затриманих письменників.
Під час одного з допитів слідчий запитав Куліша, чи є серед його знайомих заарештовані НКВД. Відповідь була вражаюча: "8 осіб, з якими мав близькі відносини, 9 осіб, з якими спілкувався, 23 знайомих, з якими рідко зустрічався "
Микола Куліш протягом перших десяти днів слідства вперто відкидав усі звинувачення проти себе, які зачитувалися із справ його колег. Врешті 25 грудня зламали і його - він "визнав" свою участь у терористичній організації. "Я визнаю себе винним, – читаємо в протоколі з початку 1935 року, – і підтверджую свої покази.
До арешту я був налаштований проти ГПУ, але тут я прийшов до інших висновків, так як зустрів з боку слідства добре відношення. Я знову заявляю, що був активним учасником контрреволюційної організації, яка намагалася повалити радянську владу шляхом терору.
Я не все пригадав, але спробую все відновити в пам'яті сам... Я все продумав. Мене треба було заарештувати й треба судити. Будь-яку кару прийму як правильну і заслужену.
Я повинен ще глибше пізнати здійснені мною злочини, зв'язки з діяльністю інших, осіб, що дотикалися до мене. Можливо, відкриються ще якісь моменти. Повторюю, мені важко згадувати".
Зламаний фізично письменник готовий був визнавати все, але йому бракувало сил для фантазій, щоб в деталях описувати власну "злочинну" діяльність. Тому в справі з'являються свідчення співкамерника Куліша, Едуарда Штайнберга.
Це розлогий дванадцятисторінковий текст, з детальним аналізом дій та ідей Миколи Куліша, який нібито з'явився в результаті того, що співкамерник зафіксував на папері слова письменника, сказані ним після повернення з допиту.
"Ні, пан Куліш ще свого контрреволюційного жала не випустив," – так патетично закінчується цей камерний донос.
Ці сімнадцять обвинувачених отримали як вирок багатолітнє табірне ув'язнення – ніхто не пережив страшного рубікону 1937 року.
У 1956 році, після засудження "культу особи", їх реабілітували. В реабілітаційних документах між іншим зазначено: "Додатковим розслідуванням встановлено, що колишні працівники НКВД УРСР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевський, Бордон та інші, які брали участь у розслідування цієї справи в 1937 році, засуджені за фальсифікацію слідчих справ і застосування незаконних методів ведення слідства".
Генерація представників української культури, знищена в 1930-ті, ввійшла в історію під назвою "Розстріляне відродження". Однією з головних сцен цієї трагедії став сумнозвісний будинок номер 5 на вулиці Червоних письменників у Харкові.
Звідси "чорні ворони" вивозили Григорія Епіка, Валеріяна Підмогильного, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Валеріяна Полішука, Євгена Плужника, Михайла Семенка, Леся Курбаса , Володимира Гжицького, Остапа Вишню, Миколу Куліша та інших.
Загальна статистика втрат мешканців цього будинку страшна: на шістдесят дві квартири тридцять три розстріляних та понад сімдесят репресованих. Харківський будинок "Слово" став своєрідним фокусом трагедії українського слова в ХХ столітті.
Сьогодні це звичайний житловий будинок. Про жахи, які відбувалися тут майже вісімдесят років тому, нічого не нагадує.
На встановленій в роки незалежності меморіальній таблиці - список із іменами письменників. Тут вони всі разом - ті, кого вбили, ті, хто пережив табори, та ті, кого перемололи не фізично, а духовно, перетворивши у трубадурів режиму.