Китайські сувеніри

Я давно помітив одну цікаву особливість, пов'язану з дешевими китайськими товарами. У нас продається переважно лайно, яке служить дуже короткий термін. Але є люди, які приречені на те, аби завжди провідувати крамниці з написом "Все по гривні", забуваючи гарну англійську приповідку: "Я не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі".

Але от у Європі ті ж китайські товари значно якісніші. Тобто інші. В Америці й Канаді теж. Чи вони до них там ставляться прискіпливіше, а чи самі китайці соромляться відправляти барахло в цивілізованіші країни, важко сказати.

Ми звикли читати про небувалий ріст китайського ВВП, про великі здобутки в економіці. Але якими зусиллями і жертвами усе це досягається, не задумуємося. Деякі просунуті читачі й телеглядачі знають, як виглядає китайська провінція, знищена відходами заводів і фабрик, чим загрожує рис, вирощений на отруєній хімікатами землі, або риба, яку розводять фактично у каналізації.

Та є ще щось, що жахає не менше.

Днями чеська письменниця Радка Денемаркова розповіла мені жахливу історію, яка викликала у неї неабияку ненависть до китайських сувенірів. Аж до бажання самовіддано боротися з ними у Чехії.

Цілий липень триває міжнародний літературний фестиваль, у якому беруть участь чеські, словацькі, польські та українські письменники. Для фестивалю навмисно обрано не столиці, а міста, що за своїм культурним значенням перебувають на другому-третьому місці: Брно, Острава, Кошіце, Вроцлав і Львів. Щодня у кожному з цих міст відбувається по два читання: одного польського, чеського або словацького письменника і одного українського.

Брно і Львів б'ють усі рекорди за кількістю слухачів.

З Радкою я познайомився на її презентації у Львові. Перед початком вона була дуже знервована і казала, що не має сил на зустріч з читачами. Видно було, що пережила небувалий стрес. До останку так і не було ясно, чи вона все ж таки виступить. Врешті вона внутрішньо зібралася, і презентація відбулася, хоч їй так і не вдалося заспокоїтися, і час від часу сльози її душили.

Як з'ясувалося, вона на фестиваль приїхала з Китаю, де пробула півтора місяці, борючись за життя своєї подруги – китайської літераторки.

Якщо хтось думає, що китаянка захворіла на невиліковну хворобу чи потрапила в автокатастрофу, то помиляється. Китаянка сиділа у тюрмі вже дев'ятий рік.

Дев'ять років тому її хлопець зазирнув до рукописів, у яких вона описувала долю своєї родини, починаючи зі страшної епохи хунвейбінів. Здавалося б, епоха та давно проминула, а однак хлопцеві здалося, що так не можна писати про легендарне китайське минуле.

Довго не думаючи, він поділився думками зі своїм шефом. Шеф теж не довго вагався і доніс важливу інформацію "куди треба". У дівчини зробили обшук, вилучили всі рукописи і арештували. Їй було тоді лише дев'ятнадцять років.

Допитували її з такою пристрастю, наче вона була щонайменше японським шпигуном. Після такого слідства її важко було упізнати. Суд з розумінням поставився до висновків китайської служби безпеки і засудив її до ув'язнення на десять років за політичними мотивами.

Дівчину розстріляли. Їй було двадцять вісім.

Можливо, термін був би й меншим, якби китаянка чесно визнала, що помилялася. Що той час, який пережила її родина, не був аж таким страшним, що були там і світлі сторони, була дружба народів, була віра у світле майбуття і впевненість у завтрашньому дні.

Проте дівчина не змирилася зі звинуваченнями ні на суді, ані після суду. Вона писала скарги, в тому числі до ООН, американського посольства, писала своїм європейським друзям. Радка робила те саме, збираючи підписи знайомих літераторів.

Однак нічого не допомогло. А навпаки – це ще погіршило долю арештованої. Відбувся ще один суд, який визнав, що дівчина не здатна перевиховатися, що вона так і не усвідомила свого злочину і засудив її до страти.

Довідавшись про це від батьків подруги, Радка полетіла до Китаю. Півтора місяці вона ходила від посольства до посольства, засипала листами різні інституції, намагалася вплинути на спілку китайських письменників. Усе марно.

Дівчину розстріляли. Їй було двадцять вісім.

Усього пунктів, за якими в Китаї може чекати розстріл – аж 69. І першим з них йде "державна зрада". В чому полягала державна зрада дев'ятнадцятирічної дівчини? В тому, що вона намагалася розповісти про жорстокий час. Час, який для багатьох китайських чиновників і політиків припав на їхню щасливу юність. Хіба вони можуть зрадити свою юність?

Адже це так само, як сьогоднішні пенсіонери та псевдоветерани в Україні з ностальгією згадують дешеву ковбасу.

Тіло доньки віддали батькам у закритій труні. Однак батьки труну відкрили і пережили ще один шок. У їхньої доньки було вирізано здорову печінку.

Після цієї страшної оповіді я зрозумів увесь пригнічений стан Радки.

– Розумієш, – каже вона, – тепер, коли я дивлюся на будь-яку китайську річ, то бачу там краплі крові.