Контрреволюціонери

"Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами"

Х'юї Пірс Лонг, сенатор від штату Луїзіана, 1935 р.

Дивовижний симбіоз італійського фашизму та більшовицьких практик сталінізму ожив на наших вулицях. І справді вже небагато залишається до масового "червоного терору" ленінців у 20-их роках на Україні. Можливо об'єднані загони беркуту й гопників ще не дотягують до криміналізованої Красної армії Троцького, але замашки садистів Муравйова уже проявилися.

Київ, Запоріжжя, Черкаси, Дніпропетровськ і Кіровоград – це ті міста, які стикнулися з терором "бійців невидимого фронту". І мова не про глибоко законспірованих гебешників, хоча куди без них у наші дні. Безлади вчиняють мобільні групи, у яких лише частина виконавців вулична гопота – "тітушки". Фактично з настанням темряви цілі райони переходять у режим "комендантської години". І вулиці порожніють зовсім не через лютий мороз, а через вуличний терор. Схема одна і та сама – мікроавтобуси без номерів супроводжують озброєних бітами банди гопників. Ті атакують групи перехожих, і після побиття з автобусів вискакує загін "беркутівців" для захоплення побитих. Беркутята за відлов "революціонерів" отримують преміальні. А затримані активісти протестів чи випадкові перехожі у райвідділках міліції отримують додаткову мєнтовську порцію побоїв. Їх, покалічених, підпухлих, закривавлених, довозять в райсуди. І вже тут незалежні служителі Феміди "під копірку" штампують заручникам 60 днів за ґрати у СІЗО. Щасливі ті, кого після побиття і тортур садять під домашній арешт.

Колись у 2004-му на мітингу за Януковича регіонал Пеклушенко так розпалився, як якийсь Лєнін на броньовику. Колега, історик за освітою, подивився на це і сказав: "От дай йому маузера в руки – вилитий чекіст". Тепер Пеклушенко, як голова адміністрації у Запорізькій області, сповна реалізовує на практиці свій латентний більшовизм.

Аналогічним кривавим терором займається на Черкащині полум'яний натхненник та організатор, у минулому секретар міського комітету компартії з Харцизька, регіонал-губернатор Тулуб. Ескадрони смерті, які діють на вулицях козацького міста, відзначаються вишуканим садизмом.

Зібрана міліцією й головами президентських держадміністрацій напівкримінальна гопота нагадує озброєні банди "скуадрісті" і діє так само, як ці загони "коричневих сорочок" Муссоліні, які у 20-30-их роках минулого століття побиттям і вбивствами топили протести і цементували цілі провінції Італії у тваринному страху. Якщо італійська фашистська екзотика коробить український слух, тоді достатньо поглянути на ряжених казачків-чорносотенців, які піднялися охороняти владу на Луганщині та Донбасі. Ці тітушко-казачі загони державні адміністрації офіційно оформили, як "народних дружинників".

І таке вже було в Україні, достатньо перегорнути сторінку історії до 1905 року. Усе як в енциклопедії: "організаторами Союзу Русскава Народа були реакційні шовіністичні елементи з поміщиків, бюрократії, крайньої правої інтелігенції та духовенства, монархічних і ультра-націоналістичних російських організацій; масове членство складалося з бідного міського і сільського населення. Члени користувалися підтримкою уряду і співпрацювали з таємною поліцією "охранкою"… Чорносотенці мали свої бойові "дружини", які влаштовували 1906 — 07 єврейські погроми у Києві, Одесі, Ялті й інших містах. В Україні організації чорносотенців також виступали проти українського самовизначення".

Щось подібне, але з тюнінгом а-ля совок, замутив Добкін, голова Харківської ОДА в компанії з мером Кернесом і за інтелектуальної підтримки депутата Олега Царьова. Це називалося з'їздом. 6 тисяч депутатів-регіоналів низових організацій, за участі махрових комуністів Харкова та різних ветеранів, які відкрито з трибуни ностальгували за втраченим СРСР, провели щось середнє між "ПІСЮАРним" Сіверодонецьком-2 і локальною конференцією ленінців-сталінців. Атрибутика відповідна: на регіонально-блакитному тлі совєтська зірка та царсько-сталінсько-власівська георгієвська стрічка.

На вулиці тим часом сотні гопників скидали спортивні костюми і з "адідасів" перевдягалися у міліцейський камуфляж.

Саме цим вуличним бандам з'їзд постановив стати загонами хунвейбінів з цинічною назвою "Український фронт" і починати знищувати громадян від Чопу і до "бандерівського" Києва, яких Добкін визначив як "окупантів". Фронтом наступати зі сходу на захід – девіз новітнього ПІСЮАРу.

Не ми перші, скаже вам будь-який історик і почне загинати пальці, як військові хунти вже крокували планетою. Вони були встановлені і в Аргентині в 1962 p., в Гватемалі, Гондурасі та Еквадорі у 1963 р., у Болівії та Бразилії - 1964 р., у Чилі — 1973 р.

Отже структура контрреволюції вималювалася в латино-американських тонах: за підтримки МВС і "Беркута" розгортаються гопнико-тітушкові банди, східні кордони тримають ряжені чорносотенці-казакі, юридичне прикриття і забезпечення новим хунвейбінам надають облдержадміністрації. Матеріальна підтримка та грошова стимуляція армії "високоідейних тітушок" напевно також ляже на плечі губернаторів. Не з власної кишені, а як завжди з бюджету, панове, тобто з наших кишень. Спецслужби, ДАІ та міліція й надалі забезпечуватимуть міліцейсько-кримінальну армію особистою інформацією про "ворогів" з державних реєстрів, оперативними даними спостереження, підслуховування, переписки та іншим набором "нащадків Берії". Інформаційно-пропагандистський супровід за в.о. міністра МВС і його прес-братії. Офіцери штабів армії поки пишуть любовні листи Верховному головнокомандувачу і лишаються в казармах…

Горять ночами авто і будинки. Людей калічать, викрадають. Але ставка на терор, страх і покору чомусь не працює. Збій системи! Нащадки сталінського НКВД напоролися на незрозумілу їм субстанцію – людську гідність і свободу. Звідси й істерика контрреволюціонерів – "Хто їм платить! Ну хто ж їм платить?!"

Роман Чайка