Moves Like Jagger

- Гарна футболка, - сказали вони. – Хто це в тебе?

- Не впізнали? – Відповів я. – Він тут справді на себе не схожий.

- Хто? – Вони перезирнулись.

- Ну ладно, - кажу. – Вдалий жарт. Ніби ви справді не впізнаєте Джаггера.

- Джаггера? – Вони знову перезирнулись.

- Добре, - кажу, - ще один вдалий жарт, ніби ви взагалі не знаєте, хто такий Джаггер.

Вони ще раз перезирнулись. Їм по двадцять років. Я почав було обурюватись, потім подумав – якого чорта? Ну, не знають вони його, ну, слухають іншу музику. Чому всі мають оперувати тими самими шматками інформації, що й ти? У вас різне минуле, різне майбутнє, різні рок-герої.

Те, що тобі, - звернувся я до себе, - видається природнім і звичним із дитинства, для когось є цілком необов'язковим і незрозумілим. Хоча певний осад лишається, звісно – ніхто не любить, коли його героїв ігнорують, нікому не подобається, коли його ієрархічна система розсипається на очах.

Гадаю, вся справа в умовності й нечіткості культурних орієнтирів. Ти виростаєш на певних книгах, слухаєш певну музику, вибудовуєш свої уявлення про кіно й лишаєшся в святому переконанні, що перелік героїв, сформований тобою, є універсальним і має бути зрозумілим кожному.

Натомість життя, як завжди, виявляється куди цікавішим за наші про нього уявлення, і ти постійно стикаєшся з тим, що твоє бачення світу є зрозумілим далеко не всім, і що твої списки використаної літератури та внутрішні гіт-паради цікаві лише тобі. І чим далі, тим більше.

Минає час і ти з жахом помічаєш, що більшість твоїх героїв просто забулися, про них ніхто не пам'ятає. Більше того – нікому не подобається, коли ти про них починаєш нагадувати. Час жорстокий до богів. І ще жорстокіший до богоборців.

В цьому випадку може допомогти хіба що добра пам'ять та щира любов – у такому разі маєш шанс зберегти інформацію й спробувати передати її невдячним нащадкам.

Можливо, справа також у загальній короткотривалості культурних процесів, в недовговічності продукованих культурою символів і трендів. Ми вихоплюємо з інформаційних потоків доволі випадкові й локальні знання, ми наповнюємо свою свідомість певними іменами та явищами, ми абияк упорядковуємо своє розуміння музики та літератури.

Але минає час і ми лишаємося з цим обтяжливим культурним спадком, яким неможливо ні з ким поділитися й якого неможливо до кінця позбутися, оскільки життєвий досвід, це як татуювання на руках у пляжника – розглядають їх усі, проте належать вони лише йому

. Йому їх носити, йому їх ніколи не позбутись. Щось подібне відбувається з нашими художніми смаками, з нашим культурним баластом. Ми носимо його при собі, наділяємо його надмірною вагою, залежимо від нього, ділимося ним. Хоча, за великим рахунком, крім нас самих він мало кому цікавий.

Хіба іноді знайдеш якогось випадкового однодумця, й починаєш із ним ділитися сокровенним, намагаєшся визначити рівень його суголосності й синхронізації, від початку розуміючи, наскільки смішно виглядає все це ваше запекле хапання за минуле, вся ця вперта прив'язаність до пам'яті й забуття.

Вчора сиділи з двома берлінськими друзями. Заговорили про одного з героїв нашої рок-юності, поета, що написав кілька текстів, які ми, всі троє, знали на пам'ять. Виявилось, що він приїжджає на виступ.

- Хто на нього прийде? – Скаржились друзі. – Хто про нього знає?

- Я знаю, - відповів я. – Це легенда.

- Так, - погодився один із друзів. – Для нас трьох він легенда. Але навряд чи варто заради цього влаштовувати виступ.

Підійшов четвертий, німець, ветеран місцевої рок-сцени.

- О, - сказав, - вісімдесяті. Я у вісімдесятих робив тут, у Берліні, концерти Пугачової. Я мав у машині великий радіотелефон, вона телефонувала з нього до Москви. До речі, як вона – жива? Їй уже тоді було років п'ятдесят.

- Сімдесят, - поправив я. – Тоді, у вісімдесятих, їй було сімдесят. А скільки їй тепер – не знає ніхто. Вона пережила всіх своїх слухачів, тому ніхто нічого не може сказати напевно.

- А в чому секрет її довголіття? – Запитав німець.

- Ну як у чому? – Здивувався я. – В щирій любові. Й добрій пам'яті.

Сергій Жадан