Муза влади

Минулого тижня з'явилася новина про те, що у Санкт-Петербурзі розгромлено Музей влади. Насправді, як я розумію, це приватна галерея сучасного політичного мистецтва.

Взагалі-то останнє словосполучення – "політичне мистецтво" – є, з одного боку, тавтологією (спробуйте, будучи митцем, не мислити й не творити політично!), а з іншого – цілим клубком, якщо не вузлом чи хитросплетінням усіляких прикрих непорозумінь.

Адже саме в мистецтві грань між політичним і аполітичним є як ніде тоненькою й фактично умовною.

Так от. У петербурзькому Музеї влади розгромили виставку художника Константина Алтуніна. Розгром було вчинено не якимись там гопо-хуліганами чи так званими "казаками", а самою що не є поліцією, причому за помітної участі її високих чинів у цивільному.

Тобто цей розгром насправді був операцією, спеціальною. Одним з її наслідків стало вилучення з подальшим вивезенням до невідомих поліційних фондів чотирьох картин. Ви, мабуть, уже встигли їх побачити в Мережі. Додам у дужках: те, що так багато людей тепер їх побачили, також наслідок.

На одній з них – "Травесті" – президент і прем'єр Росії (чи, правильніше сказати, особи, що дуже їх нагадують) зображені не просто в дамському неґліже, але й з деякими дамськими статевими ознаками.

При цьому, як на мій чоловічий зіпсований смак, прем'єр виглядає спокусливіше, тому що відвертіше і закличніше, в той час як президент загадковіше. Утім на колір і смак товариш не всяк – може, комусь із чоловіків якраз президент і сподобається більше.

На іншій роботі Алтуніна бачимо весь у наколках оголений торс всеросійського патріарха Кірюхи.

Роботи справді чіпляють, вони смішні і гостро актуальні, з багатьма чи принаймні кількома рівнями. Не вдаваймо наївняків і не ставмо тут запитання, жахливо заяложеного, а що ж автор хотів ними сказати. Автор сказав що сказав і про всяк випадок виїхав з країни подалі.

Десь промайнула була інформація, що він тепер у Данії. Якщо це справді так, то за нього можна бути спокійним – данці не видадуть. Для данців це принципово. Адже саме в їхній країні колись уперше пролунала фраза про те, що король – голий.

Реакція (м'яко кажучи, дещо нервова) російської влади на її, влади, Музей – живе свідчення того, що на територіях пострадянських режимів вимовляти вголос цю класичну андерсенівську фразу все ще вкрай небезпечно.

Тут кидають за ґрати цілком по-серйозному – наприклад, за графіті або трафарет. Чи за біґ-борд, як пам'ятаємо. І це – дуже чіткий показник того, як на цих територіях згортаються свободи. Та що там згортаються – з них уже нічого й не лишилося, нічого вже згортати, все згорнуто!

У вільних суспільствах влада – це передусім тягар відповідальності, пов'язаний з цілим букетом незручностей і навіть неприємностей. Так, це все одно спокуса, бо влада – це інструмент втілення амбіцій, ідей, проектів. Влада притягує.

Але той, хто у вільному суспільстві, такій собі, умовно кажучи, глобальній Данії, вибирає шлях у владу, із самого початку усвідомлює, що тим самим прирікає себе на прискіпливий публічний контроль. Зокрема й на те, що можуть критикувати, засвистувати, кидатись яйцями, базґрати карикатури, висміювати в анекдотах, скетчах і сороміцьких куплетах.

Що з усіх можливих каналізаційних люків умить повилазять папарацці та інші медіа-кіллери й випорпувачі нечистот. Що можуть зобразити – жах який! – в дамському неґліже чи, якщо ти жінка, то, наприклад, із характерними вусиками. Просто це така ціна влади, з цим треба жити, якщо ти в неї, у владу, йдеш.

Не зможеш із цим жити через надто вразливу й тонку, як у Віктора Федоровича, душевну організацію – не йди у владу. Ти мусиш бути вищим і з усіх сил не звертати на ці неприємності уваги, хоч як би кортіло тут-таки викликати свого надійного міністра-силовика і жорстко розпорядитися стосовно зачистки чергового вкінець оборзілого "грузіна".

Якби Меркель, Обама чи той самий данський прем'єр (як його, до речі, звати?) щоразу висилали цілі загони поліції туди, де, як їм здається, котрийсь мазун образив їхню гідність чи поглумився над їхньою неземною красою, то можна було б констатувати, що "всі вони" однакові, а "їхні" від "наших" нічим не кращі.

На щастя, так не є, й на цьому тримається вся надія на те, що й ми колись таки приберемо до рук наших вітчизняних владоможців. Пардон, слуг народу.

На завершення – одна з притч про Вацлава Гавела. Невдовзі після того, як він став президентом, його знову потягнуло до своїх. В одному з культових празьких бункерів мав відбутися рок-концерт за участю всіх леґенд чеського альтернативного року, до речі, його, Гавела, давніх і близьких друзів та однодумців.

Вацлав Гавел одягнув джинси і светр, узяв під руку дружину і трамваєм (президентові дозволено й таке!) поїхав до того бункера. Але при вході до підземелля здоровенний контролер-панк сказав: "Пане президенте, вам сюди не можна. Ваш теперішній статус занадто офіційний як для нашого зібрання".

Гавел, звичайно, сильно образився. Йому напевно зробилося страшенно прикро. Але поліцію він викликати не став, міністрові-силовику не дзвонив і скромно та непомітно повернувся разом з дружиною в палац.

Бо за палаци треба платити.

Юрій Андрухович