Наші Легенди

Я ніколи не бачив цих світлин Моррісона у вишиванці й, натрапивши на них спершу на gazeta.ua, а відтак на zbruch.eu, припустив, що вони продукт фотошопу. Ну кому б не хотілося побачити улюблених музикантів у рідному нашому окові вбранні?

Тим більше нам, українцям, які хапаються за чиєсь, хай і далеке, українське походження, ніби за останню соломинку.

І Енді Воргол – наш, український художник. Як виявилося, ту вишиванку Моррісону саме він подарував. Молодець, чи не так? Справжній тобі Андрій, не Енді. І Міла Йовович наша. І Куніс Міла. Дарма, що "Свобода" проти.

Ба більше – на початку 90-х виникла популярна версія про те, що й Ісус Христос був українцем. Спершу українцем, а вже потім Суперзіркою. Тобто воно у нас, погодьтесь, у крові: нас не долюбили.

Варто комусь хоч два слова по-нашому зв'язати, вдягнути вишиту сорочку, зізнатись у любові до борщу й вареників – і як же тануть наші серця, як м'якне норов від цих зізнань! Тож ми здатні повірити бодай у чорта – головне, щоб і він так само був у вишиванці. Це надовго і, схоже, не лікується.

Але ті фотографії з Джимом виявилися справжніми. І чому я взагалі побачив у цьому підробку? У 1970-х схожу на вишиванку сорочку носив Джиммі Гендрікс. І Роберт Плант, тільки в дуже коротенькій, вище пупа. А Дженіз Джоплін на світлинах до своєї останньої платівки "Pearl" узагалі сфотографована в майже козацьких шароварах.

Та й тепер усі сучасні альтернативні діви ніби змовилися – всі у віночках! Отже, ми не виходимо з моди. Хоч меломанські традиції в нас досить дивні: люди слухають хорошу музику максимум до тридцяти, а потім перестають. Можливо, тому, що в нас досі не устаканилася власна спадковість і тяглість?

Бо де він, наш музичний олд-скул? Ну має ж і в нас свій Моррісон бути, ні? Чи принаймні Том Йорк? Останній, здається, більше надається на звання теперішнього кумира молоді – стриманий і скромний. Особисто від мене йому величезний респект не тільки за "Radiohead", але й за те, що він послідовно та принципово відмовляється виступати в Росії – скромність не дозволяє.

Майбутнє взагалі буде за скромними. Чи то пак, непомітними ззовні. Світ, схоже, наївся вже і красунь, і фріків. На сцену виходять (уже вийшли) спокійні та здорові. Всім модифікованим доведеться покласти свої штучні груди й зуби в довгу шухляду. Всі стануть більш-менш схожими на реальних людей, залишиться лише Росія з її розплідником кіркорових. Але це окрема тема.

А що ж у нас? Що з нашими музичними зірками? Щоб порівняти свої враження від української музики колись і тепер, я уявив себе шаленцем-колекціонером і поповнив свій фонд черговими артефактами, докупивши всю колекцію "Рок-Легенд України", яку впорядкував і видав ще в нульових роках істинний патріарх нашої музичної журналістики та рок-критики Олександр Євтушенко.

І знаєте – скажу відверто: з приводу нашої музики я засумував. Ні, я буду слухати і переслуховувати всіх їх ще неодноразово. Але як прикро, що ці записи – фактично все, що від тодішніх молодих легенд узагалі лишилося.

"Мертві півні" розпалися, і намарне їхні фани розпачливо кликатимуть їх в очікуванні традиційних концертів-прокидань у дворі Ратуші. "Кому Вниз" тепер тільки на якихось маргінальних політичних акціях почуєш. Тараса Чубая витіснили. "ВВ" здулися. Сестричка Віка еміґрувала. Кузя також еміґрував, але в Космос. Неборак з музикою (тією, що некласична) зав'язав, а "Вія" ніде не видно, хоч насправді це він мав би на нас дивитися.

На поверхні лишився один як палець Тарас Петриненко. Усе наше місто обвішане афішами його нової програми "Останній з могікан". Ну що за назва така, Господи помилуй! Мало того, що цим "могіканством" депресняк сіє, мовляв, немає вже нікого і скоро всім нам гаплик, то ще й не забуває себе самого вивищити – Я от останній, більше українців не буде. Це щось наче "єдиний непідконтрольний Кремлю". Рік тому ж у нас і таке на біґ-бордах висіло.

Та повернімось до рок-легенд Химерної Країни. Олександр Євтушенко, звісно ж, у свій час проробив титанічну працю, заносячи всіх цих музикантів до нашого домашнього пантеону. Пишучи про них такі ґрунтовні професійні статті і книжки.

Та чи шанують наші музиканти своїх фaнів, так запросто відмовившись від них і віддавши на поталу сліпоглухонімим пластмасовим попсовикам? Чому не чинять опору? І врешті, чому кожна теперішня українська, назвемо лагідно, гаражна група дасть фору будь-яким ветеранам?

Тому що їм взагалі не йдеться ні про який шоу-бізнес чи тому, що їм не потрібно нікому й ніщо доводити, бо існує Інтернет з його лайками, а ефіри й телебачення, власне, як і живі концерти, то для старих пердунів? А якщо не старих, а просто послідовних і вірних?

Ми ж їх продовжуємо любити, тільки де вони? Й чому не оновлюються? Де розвиток, де вічний ризик пошуку? Девіда Бові з нас не вийшло? Доведеться перекваліфікуватися в поплавські?

На цьогорічному Львівському книжковому форумі була презентація книжки українських перекладів віршів Джима Моррісона. Отже, як не крути, його віднайдені фотографії у вишиванці виринули дуже вчасно.

І, може, я тут дарма розпачаю, підіграючи Тарасу Петриненку, і могікан у нас іще вдосталь, й ніякі вони не останні. Та й не могікани вони, а українці.

І навіть якщо помиратимуть, то з музикою.

Юрій Андрухович