Наші скандали

Минулий тиждень запам'ятався кількома скандалами, які дуже жваво обговорювалися.

Міхаіл Добкін вирішив висловити те, що на душі наболіло. А наболіло йому прославляння видатного українського мовознавця Юрія Шевельова. На думку полум'яного борця з фашизмом, Шевельов був фашистським прислужником.

Так і хочеться згадати Юза Алєшковського, перефразувавши відомого вірша: "Таваріщ Добкін, ви бальшой учьоний. В язикознаньї знаєте ви толк".

Але тут йшлося не про мовознавство, а про те, що за совєтськими сталінськими стандартами людина, яка перебувала на окупованій німцями території, вважалася ворогом.

Цікаво, що б чинив товариш Добкін, якби йому, викладачеві університету чи інституту, довелося б опинитися в окупованому Харкові. При умові, звичайно, що він би не був Міша Марковіч Добкін, а скажімо Михайло Дуб. Яким чином він би виживав?

Хто читав спогади про ті часи, то знає, що жителям міст, особливо таких великих, як Київ або Харків, довелося буквально виживати. І найбільше страждали інтелігенти, які, не маючи змоги заробити шматок хліба, продавали останнє.

Шевельов у своїх спогадах описує, як він, щоб прохарчувати себе і стару матір, купував на базарі картопляне лушпиння.

Маючи на вибір: померти з голоду чи задля зарібку публікувався в харківській газеті, він вибрав друге. Але не писав там нічого такого, через що його можна було б назвати прислужником фашистів.

Зрештою, чим окупаційна німецька преса гірша за окупаційну російську? Після того, що люди пережили в 1930-тих роках, прихід німців не сприймався, як однозначне зло.

Шевельов, між іншим, пише, що в той час, як у совєтській пресі вимагали кожну статтю починати за здравіє Сталіна, в окупаційній німецькій пресі цього не було. Про Гітлера згадували тільки в передовицях.

Коли ж німці стали відступати, українська інтелігенція змушена була емігрувати. Чи можна в цьому її звинуватити?

І Михайло Дуб мусив би тікати на Захід. Бо, якби залишився, загинув би у тюрмі або в Сибіру. Усі, хто друкувався в німецькій окупаційній пресі і зостався в Україні, були арештовані. Частина з них була замордована, а ті, що вижили, уже ніколи не змогли повернутися до творчого чи наукового життя.

Що було б із Шевельовим, якби він не друкувався в німецькій пресі і якби не емігрував? Його наукова кар'єра так і так була б завершена, бо уже те, що він перебував на окупованій території, зосталося б незмивною плямою на все життя.

Йому б, мабуть, дозволили час від часу публікувати якісь статті, може, навіть і якусь монографію б видали, але він точно не написав би тих фундаментальних книжок, які написав в еміграції. І не написав би надзвичайно цікавих спогадів.

Для Добкіна, вихованого на ворожому ставленні до української культури, це, звісно ж, невелика втрата.

Але наостанок зауважу: Юрій Шевельов не був за походженням ані українцем, ані росіянином, а був етнічним німцем і по матері, і по батькові. То кого він зрадив?

Другий, ще гучніший, скандал викликало висловлювання оперової діви Абдулліною про українське бидло. Реакція не забарилася. Хоча людей, які думають так, як Абдулліна, доволі. Ось лише кілька висловлювань на її підтримку.

Андрей Теплицкий (Київ): "Судя по всему, за ваш камент о школах вас сейчас начнут травить. Это для них шикарный повод. Не переживайте и не волнуйтесь. Русский Киев с Вами. Если что - пишите, я лично не обладаю большими возможностями, но постараюсь помочь чем смогу.

P.S. не знаю что именно вы там писали, но "быдлячие школы" это зачет".

Евгений Гордиевский: "Екатерина, очень поддерживаем Ваше мнение по поводу русских школ. Все правильно сказали. Вы молодец!"

Алексей Дарменко: "Спасибо за дружбу! Мне понравился Ваш комментарий о школе. Хорошего Вам дня и настроения!"

Разом їх багато. Отих, котрі мають нас за худобу, бо ми не відреклися рідної мови. А от Абдулліна відреклася. Ні, не української, а татарської. Адже прізвище у неї татарське.

Дехто намагався витлумачити висловлювання діви тим, що це погляд аристократки на плебеїв. Бо, мовляв, дворяни теж дивилися на селян, як на нижчих за себе. Це так, але вони ніколи привселюдно не називали цих нижчих за себе істот худобою.

Питання тут однак таке: чому оці люди, які підтримують діву, продовжують жити серед української худоби? Я б ніколи не жив там, де мені некомфортно. Тому не живу у Києві, Харкові чи тим більше у Донецьку. А вони живуть. І це в той час, як з розкритими обіймами чекає на них рідна тамбовщина і лічно тов. Пуцін.

Тим більше, що пуцінська Росія переживає повний маразм. Їм неабияк потрібні ініціативні, патріотично налаштовані люди. Ось і Боря Калєснікав уже поїхав туди, і небавом по широких російських просторах потрюхикають корейські "хундаї".

А маразм полягає у тому, що дуже дратує Росію українська євроінтеграція. І з великого розпачу вони вже не знають у які дзвони бити. От і кинулися Україну паплюжити. Тепер у них тема: кого ви там у Європу запрошуєте? Це ж усьо "бендєравци".

Днями їхнє телебачення розповіло про УПА, вперто вживаючи саме термін "бєндєравци".

Ну, і про Нахтіґаль, котрий "праславілся самимі ізащрьоннимі звєрствамі", але при цьому демонструючи кадри з львівської тюрми на початку липня 1941, коли львів'яни виносили трупи, які залишили "асвабадітєлі".

Геббельс заклав чудові підвалини майбутньої пуцінської пропаганди.

Справа Нахтігалю розглядалася і на Нюрнберзькому процесі і пізніше, але так ніколи й не було знайдено жодних доказів їхньої нібито злочинної діяльності. Як засвідчили ці суди, бійці Нахтігалю не зробили у Львові жодного (!) пострілу.

А потім я з подивом почув з вуст Карнілова, що при владі зараз партії, які сповідують нацистську ідеологію. Свят, свят, свят.

Чому мовчить партія влади? Чи, може, я відстав від генеральної лінії, і ми разом з євроінтеграцією рушаємо у світле майбуття під прапорами українського буржуазного-націоналізму?

Принаймні останній суперемоційний спіч Богословської на "Шустер-лайфі" про те, як добре жити в Європі і як погано в Росії, мене зворушив до глибини душі. Ми вже, оказуваєцца, нє адін народ і нам єсть шо дєліть.

Юрій Винничук