Опір матеріалів

У моїх друзів у столиці "Лугандонії" залишилися батьки. Не те щоб дуже старі й немічні. Не те щоб вірили в якісь "новоросії". Швидше навпаки — в побуті україномовні. Цих шістдесятилітніх за таке легко записали б (якби довідалися) до "правосєків" чи "жидобендеровців", адже на жодні "референдуми" вони не ходили. Ні заробітку, ані зв'язку, часто без води й електрики. Таке щоденне виживання. А деколи з якогось верхнього поверху багатоповерхівки додзвонюються до сина в Київ. Однак і виїжджати "на материк" бажання не мають. Чому? Не хочуть покинути будиночок у приватному секторі, щоб мародери не розграбували. Одне з головних їхніх виправдань. Бо для них ця хатина - символ і доробок усього їхнього життя. Тому й опираються. Але хіба варта вона того, щоб за неї померти?

Старші люди, чия молодість та зрілість минули у безглуздих побудовах комунізмів, гонці озброєнь, підтримці Куби і соціалізму в Африці, боротьбі за врожай та вугілля - ще у далекому 1991-му відчули цю незбагненну небезпеку майбутнього. Визнати, що єдине своє життя прожив намарно? Зізнатися у цьому самому собі?

Їхній опір змінам почався ще тоді, а сьогодні лише прибрав нової, потворної, озброєної та кривавої форми. Ні, вони не стали новими більшовиками-чекістами, хоча усе довкола один в один нагадує більшовицьку окупацію Донбасу у 20-х роках минулого століття. Як у ті криваво-голодні роки місцеві нічого не хотіли чути про якусь незалежність, так і нині їм не зрозуміло "для чого та Україна". І поняття "наші" і "вони" таке саме, як у часи війни Лєніна з УНР. От і все.

Совєтський Союз розвалився, зник фізично, але ці люди завжди жили з ним в голові, вдома, в школі, на офіційних святах, в побуті. Совок як вірус передавався від батьків дітям. Тут була і є одна з головних резервацій російського совка. І окрім мойсеєвих сорока років бродіння "вати" лугандонською пустелею іншого виходу поки не проглядається.

Війна набирає огидних зимово-кривавих рис: мороз, сніг, голод. Розруха і смерть завжди виглядають брутальніше на засніженому тлі. І якщо страх повномасштабного російського вторгнення відкладено щонайменше до весни, то це ніяк не покращує ситуацію в тилу. Волонтери констатують, що допомога грошима-речами-продуктами від простих громадян впала в рази. І тут накладаються передноворічні витрати у переповнених людьми супермаркетах та дивний синдром масового розслаблення. Так, ніби уже все скінчилося, так, ніби мир повернувся не лише на розважальне ТБ, але й на українську землю.

Мерзнуть хлопці в камуфляжі на вході до великих продуктових магазинів столиці, а сніг засипає порожні ящики біля них, де під прапором, стендом із фото з фронту та списком необхідних речей і ліків самотньо лежать декілька пакетів дешевої крупи й макаронів. Десятки тисяч снують туди-сюди повз ці волонтерські намети й натужно роблять вигляд, що це їх не стосується. Це вже не їхня війна, хоча підсвідомо таки відчувають, що не "вже", а "поки що" не їхня. І відвертають погляд. Криза, кажете? Це така різка девальвація не гривні, а совісті...

Теленовини звичним рядком щодня повідомлять про декількох загиблих і десяток поранених. На деяких каналах так звично й нудно, ніби прогноз погоди на завтра. Та ні — про снігопад та ожеледицю навіть більш стурбовано, ніж "сьогодні лише троє загинули протягом нічних обстрілів". Лише троє... І ні імен загиблих, ні портретів — так, "троє невідомих". Здається, ніби на увазі мається: от і не зле, адже могло б бути й більше.

Хочеться зацідити чимось важким в "голубий екран". Відколи це один, два чи три вбитих українці, які захищали ваше право сидіти в ресторанах і скуповуватися в супермаркетах, стали набридливою новинною статистикою? Чому глядач має знати в обличчя шуфричів-вілкулів, усіляких проституйованих співачок, акторів російських серіалів, але не знати тих, хто сьогодні пролив свою кров за життя невідомого байдужого глядача? Ей, панове-новостійники, а якби кожного дня у ваших редакціях убивали й калічили ЛИШЕ трьох працівників — так само обійшлося б сухою статистикою? "Сьогодні у результаті нічного ракетно-мінометного обстрілу редакції загинуло два редактори і один журналіст, п'ятнадцять поранено. І до інших новин..."

Звідки ця черства втома від війни, якої ще так ніхто і не бачив? Не бачив - не відчув, бо "там" знову не стало "лише трьох" героїв...

Така відсторонена байдужість нічим не краща за агресивне невігластво "лугандонських ватників" та агресивну ненависть "кримських совків".

Переглядаючи хроніку річної давності усвідомлюєш, що як тоді заледве декілька відсотків громадян стали живим солідарним організмом Майдану, так і нині ті самі декілька відсотків стоять живим щитом на російському фронті і організовують волонтерські виправи на Схід. А решта, критична більшість, проявляє запеклий пофігізм.

Нас все ще дивує недолуга впертість "путінської вати" в "Лугандонії", яка й далі вимагає зарплат і пенсій, а винуватить у війні решту українців, лише не себе. Ну, махали собі триколорами, ходили на псевдореферендуми і псевдовибори, волали "путін пріді", почепили власовські "колорадські" стрічки, блокували українське військо і вітали російські танки з "градами", але у війні винні "хунтівські укропи". Опір "вати" здоровому глузду і логіці подій виявився міцнішим, ніж опір сталі. Донецька "вата" вона така. Але чомусь це не так лякає, як шалений опір власному інстинкту самозбереження тилового людського матеріалу.

От що робити з байдужістю тилових мільйонів, для яких усі зміни останнього року вилилися хіба що в національний прапорець під шклом власного авто? Вони самі позбавили себе всякої ініціативи, навіть ініціативи думати. Їм і далі легко дається лише традиційне ниття: "все пропало", "нас зливають". Кремлівський агресор цілком поінформований про ці масові приступи істерії в тилу. Головна ставка зараз знову зосереджена не так на фронтовий прорив, як на інформаційні атаки,економічно-політичну дестабілізацію тилу, побудові "путінських фракцій" у новій владі і, врешті - остаточній ліквідації держави в Україні.

У Кремлі знову грають у сурковську гру - соціальний вибух і "Майдан-3". Добре розуміють, що "новий Майдан" вже буде під національними стягами з обох боків, і у ньому не буде жертв героїв з дерев'яними щитами — тут усі будуть з АК і запасними рожками. Заради такої омріяної перспективи путінці цілодобово вкидають дезінформацію і засівають паніку, роздувають її через інтернет-мережі та підконтрольні ЗМІ, які продовжують працювати на "русскій мір". А потім уважно вивчають реакцію "фокус груп".

І коли "тилова вата" проявляє чудо ініціативи і самостійно розповсюджує агітаційно-диверсійну заразу — вносять корективи для армії провокаторів та інтернет-ботів. І в цій ескалації ненависті і невдоволення справді важко визначити, чия заслуга сьогодні більша: пропагандистська брехня, до прикладу, газети "Вєсті" і телеканалу "Інтер", чи реальні дії керівництва Генпрокуратури, судів і Нацбанку разом узятих.

Тому необхідне швидке перезавантаження системи, щоб після алкогольно-релігійних свят маси "раптом" не почали плутати люстрацію з коліївщиною, чи швидше з більшовицьким "всєх далой". І зараз новому парламенту і ще не вибраному новому уряду треба реально в лічені дні "зажити по-новому". У Путіна тут суперовий союзник — тотальна корупція і старі донецькі схеми відкатів. Прибрати усіх цих знахабнілих прокурорів, суддів, вичистити СБУ від агентури та Міноборони від мародерів, відкрити справи супроти усіх цих посібників терористів та російських окупантів, які сьогодні розкошують в Києві у новопридбаних квартирах і хатинках класу "VIP-люкс", закрити нахабну пащеку ворожій пропаганді, яка мімікрувала під українські ЗМІ і врешті запустити всенародну мобілізацію на захист суверенітету.

Якщо нацбезпека залишиться справою тисяч невідомих героїв на фронті та групки волонтерів, а не посполитим зрушенням цілого народу — ми приречені побачити на власні очі історичну реконструкцію "падіння УНР".