Особисті речі

Дуже люблю старі речі. В шухлядах мого столу, в шафі та під канапою, якщо добре поритися, можна знайти купу цікавого мотлоху – шматки військової амуніції з часів другої світової, бритви з 50-х, старе доміно, люльки, шахи, електроприлади, набір марок із 80-х, пару старих портфелів. Я вже не говорю про книги та журнали.

Книги я спеціально ходжу й скуповую. В мене, скажімо, є улюблені поетичні збірники, видані в 60-ті, які я зберігаю в кількох примірниках. Я їх навіть не читаю, просто дивлюсь час від часу на вихідні дані, знаходжу там примітку "наклад – 100 000", і задоволено відкладаю вбік.

Речами цими я, звісно ж, не користають. Дивно було б користуватися старими марками, чи підозрілого вигляду бритвами. Але й викинути все це добро, яке належало невідомо кому, і яке до мене потрапило цілком випадково, теж рука не підіймається.

Можливо тому, що за кожною річчю, за кожним предметом побуту, за кожною книгою, потяганою й зачитаною до дір, завжди відчувається чиясь присутність, чиясь пам'ять, чийсь досвід.

Адже так чи інакше, наш досвід складається з речей, якими ми користувалися, які наповнювали наш побут, привертали нашу увагу й свідчили про наші звички.

Ми скільки завгодно можемо говорити про власні політичні уподобання та світоглядні принципи, про життєву позицію та культурну орієнтацію, проте ніхто не скаже про нас краще та вичерпніше, аніж наш одяг, наші годинники й посуд, книги в нас на полицях і меблі в нас у кімнатах.

Речі супроводжують нас протягом життя, наповнюючи його, це життя, пилом та хаосом, але разом із тим – змістом та розміреністю. Речі займають у нашому житті місця значно більше, аніж ніжність і прив'язаність. Причому, займають у прямому сенсі цього слова, громадячись на стільцях і в валізах, на підвіконнях та балконах.

Життя – річ занадто коротка й незрозуміла, аби відмовляти собі в задоволенні збирати ці дивні й непотрібні речі, які легко губляться й миттєво забуваються. Наш побут занадто багато важить, аби відмовлятися від щоденних дрібничок у торбах та кишенях, усіх цих ліхтариків та годинників, окулярів та календариків, підручників, посібників та словників.

Від самого дитинства, збираючи свої перші іграшки, проводячи з ними більше часу, аніж із рідними батьками, ми обставляємо власне життя безліччю речей, які великою мірою формуватимуть наш характер і наші звички: хороші, а головне – погані.

Великою мірою це захоплення старими й чужими речами обумовлюється пізнаванням. Час від часу я розглядаю предмети, котрі ніколи по-справжньому не використовував і пізнаю – такою бритвою міг користуватися мій старий, за часів його юності були лише такі, а ось така дерев'яна ручка могла бути в моєї мами. А могла бути і старшого брата.

В мене такої вже не було. Такі марки могли бути на листах, котрі наша родина отримувала на початку 80-тих. Таке взуття в нашій родині не міг носити ніхто, проте це зовсім ні про що не значить, тому що звідкись же вони взялися – ці жахливі, червоного кольору босоніжки.

Таких книг у нас удома ніколи не було, і не могло бути. Я їх міг узяти хіба що в бібліотеці. Такими журналами я ніколи не цікавився. Такі цигарки палив мій дід, я навіть пам'ятаю скільки вони коштували, хоче що може дати мені це знання?

Хіба що додаткову пам'ять про діда. А що може бути важливішим за нашу пам'ять? Лише наше вміння забувати.

Дивно, більшість речей із мого дитинства десь давно й безнадійно загубились. Навіть фотокарток лишилось не так багато. Кудись поділись усі мої книги, всі мої зошити й щоденники, одяг та черевики. Якось так сталося, що я завжди з інтересом ставився до шматків чужого минулого, мало переймаючись своїм.

Не те, щоби за чимось шкодував, а проте й досі згадую як пахли сторінки пригодницьких романів, прочитаних у дитинстві. Ну, але що вже шкодувати – ми зберігаємо при собі саме те, що нам потрібно, все інше свідомо чи підсвідомо назавжди лишається за плечима, і невдячна справа намагатися повернути час назад, аби підібрати загублені колись фотокартки.

Яким коротким не є життя, проте більшість речей, з якими ми маємо справу, псуються, ламаються й губляться ще до того, як ми встигаємо про них забути.

Тому випадково збережені чи подаровані кимось старі-добрі дерев'яні шахи завжди налаштовують на філософські роздуми та оптимістичне ставлення до життя – мовляв, не варто чіплятися за те, що тобі не належить, займайся головним і не мороч собі голову нікому не потрібним клопотом. Шахи взагалі додають оптимізму. Можливо тому всі люблять футбол.

Нещодавно знайшов у батьків рештки своєї колекції платівок. Навіть образливо стало – стільки вони важили для мене свого часу, а ось уціліти вдалося лише деяким.

Перебирання платівок, це як перегляд старих фільмів – наперед знаєш, що станеться з головним героєм, завжди пам'ятаєш із чого все почалося й чим завершиться. Ось, скажімо, ці подряпини на платівці Гебріела.

Що це було? Була рання осінь, свіже ранкове повітря було вже доволі прохолодним, туман довго не підіймався, роблячи тіні за вікном примарними й загадковими.

Вона підхопилася зранку, розуміючи, що запізнюється, кинулася збирати свій одяг, перехопила рукою волосся, й гострі заколки посипалися на розкидані кімнатою платівки, лишаючи на чорному вінілі глибокі болючі сліди.