Перерва

Ось у нас у Харкові "живе й працює" поет Анатолій Перерва. Я його знаю років двадцять. Тоді, двадцять років тому, коли ми були молодими поетами й намагались щось комусь довести своїми віршами, він – поет старший і "офіційний" – ставився до нас на диво прихильно.

Решта офіційних поетів нас якось не надто любили. Ми, якщо говорити чесно, відповідали їм взаємністю. А ось із Перервою було інакше – він писав на нас епіграми, був на наших виступах, загалом – ми якось завжди були разом.

Зокрема тому, що працював він довгий час у літературному музеї, заступником директора з наукової праці, а літературний музей для нас, молодих поетів, був чимось на зразок вечірньої школи – в ньому ми вивчали, прочитували та проживали все те, чого не отримали в школі середній.

Можливо, коли-небудь наймарнославніший, або найбільш голослівний, чи найбільш послідовний із нас напише мемуари про цей музей, згадавши всіх безпритульних поетів, які крутилися його експозиціями, всіх амбітних художників, котрі там постійно товклися, всіх божевільних музикантів, бардів, панків і растаманів, всіх істориків і краєзнавців, нумізматів і харизматів, всіх рекламних агентів і агентів іноземних розвідок, представників неканонічних церков і управління культури, всіх священників і святотатців, хрестоносців і христопродавців, бібліофілів та буквоїдів, котрі оббивали його поріг.

Адже не може просто відійти в небуття весь цей тлум запеклих і нервових, солідних і неадекватних, рішучих, талановитих і підозрілих відвідувачів, котрі пройшлися свого часу вулицею Фрунзе першої радянської столиці України.

І ось там, у цих мемуарах, обов'язково буде про Перерву. Думаю, йому приємно буде про себе почитати. Я би, скажімо, згадав, багато чого – його розповіді про літературний побут 70-х, його детальні топонімічні розвідки про місця бойової слави харківських літераторів в останні совкові десятиліття, а також його постійні пародії та шаржі на все, що довкола нас рухалося.

А ще б я написав про те, що Анатолій Антонович дуже подібний на покійного Павла Загребельного. Одного разу він навіть отримував тут у нас, в Харкові, якусь відзнаку замість Загребельного, коли той не приїхав. Відзнаку він потім, звісно ж, повернув, про що б я теж згадав.

Мені взагалі здається, що потрібно частіше згадувати людей, з котрими довелося перетинатися і мати справу тривалий час, і котрі тією чи іншою мірою впливали на тебе, правили твоє бачення світу, підштовхували тебе.

Іноді ми надто легко відмовляємося від спілкування та розмов із людьми, які хоча б з огляду на свою постійну присутність десь поруч, мали б для нас щось важити.

Я завжди з вдячністю згадую всіх цих старших поетів та художників, музикантів та фотографів, котрі щось мені розповідали, в чомусь переконували, щось приховували, чомусь навчали.

Я пам'ятаю всі їхні історії та анекдоти, їхні заяви та присягання, їхні брехні та веселі вечірні співи. Думаю, це найцікавіше, що мені трапилося бачити й чути в цьому житті. Можу лише уявити, що вони ще розкажуть і заспівають.

Власне, до чого я веду? Нещодавно в тому ж таки літературному музеї відбувся творчий вечір поета Анатолія Перерви. Він читав як старі свої вірші – ніжні й пронизливі, так і зовсім нові – глибокі й елегійні.

А я, йдучи на цей вечір, теж написав вірша, так його і назвавши – "Перерва". Здається, вірші тут я ще не публікував.

Ось іноді говорять, що література померла,
що все вже давно написано, що маємо те, що маємо.
Але якщо в цій літературі й може бути перерва,
то це буде Перерва, якого ми всі тут знаємо.

Ще говорять, що зв'язок поколінь вимірюється втратами,
що поезія завжди народжується з конкуренції і творчої ревності.
Але якщо саме в цьому літературна безперервність і полягатиме,
то я особисто проти подібної безперервності.

Мене особисто мало цікавлять поети без жодного нерва,
які тягаються з власними віршами, наче перед пологами.
Я звик, що поезія, це, власне, і є перерва –
пауза, вчасно взята між безкінечними монологами.

Я звик, що поезія починається тоді, коли ми всі замовкаємо,
коли закінчуються літературні вечори, і гаснуть цитати,
коли немає жодного слухача, і всі музеї стоять під замками,
коли її зовсім-зовсім немає кому читати.

Тоді поети сидять під небесами сталевими,
і відкривають власні серця, мов рибні консерви,
і згадують про всіх жінок цього світу, і про траву між деревами,
і лише коли наливають, пожвавлюються і роблять перерви.