Плавне перетікання з пустого в порожнє

Стежачи за перипетіями судових вакханалій над Надією Савченко, я помітив особливість, яка була притаманна подібним судам у всі часи в СССР. Суд над інакомислячими теж відбувався без преси, а всі місця на суді кагебісти займали так, що тільки близьким родичам і вдавалося на нього проникнути.

На одному з таких судів опинився і я після того, як у мене було зроблено обшук і забрано книжки, вирізки з газет та рукописи. Мисливці за антисовєтчиною були розчаровані, бо не знайшли в мене книжок Дмитра Донцова, Івана Дзюби чи Святослава Караванського, хоча в різний час вони в мене були. Отож, аби не йти з порожніми руками, забрали довоєнні видання.

Причиною обшуку було те, що в одного із арештованих українських активістів виявили книжку з моєї бібліотеки, а я здуру книжки свої підписував. Оце й була причина моєї появи на суді. Мене запитали, чи я дав цю книжку такому-то. Я підтвердив, що дав. А книжка була – "Історія України" Івана Крип'якевича, видана під час Другої світової. Попередній власник передбачливо вирвав звідти кілька окремих сторінок, де говорилося про більшовицькі злочини 30-тих років та про розстріли 1941-го року. Але було кілька сторінок про Московсько-українську війну 1918-20 років.

Справа була дута, але чоловікові дали два роки. При чому прокурор заявив, що насправді на лаві підсудних мали б опинитися і усі свідки. Себто і я, грішний.

Моїй мамі вдалося проникнути на суд, і вона слухала усе, що було до моєї появи. Мене не пускали, як свідка, і дозволили залишитися в залі щойно після завершення свідчення.

Мені тоді було 22 роки, страху я не відчував, очевидно тому, що не усвідомлював до кінця, що могло б мене чекати, а тому гордо і з усмішкою зиркав на кагебістів. Натомість їхні погляди не випромінювали нічого доброго. Здебільшого то були молоді люди, старші за мене, може, років на десять. Десь вони й зараз ходять по нашій землі, бавлять онуків, роблять з ними уроки, вичитуючи у шкільних підручниках те, за що запроторювали людей на Сибір.

Фактично усі вони, як люди, не були звірами. Якщо опинитися з ними у вузькому товаристві, то вони нічим не відрізнялися від решти. Лише пильний орлиний погляд видавав у них невтоленних ловців.

Наприкінці 80-тих усі вони почали здуватися. Кагебісти були інтелігентними людьми, на відміну від мєнтів, мали часто по два, а то й три справжніх дипломи, і кому, як не їм, було чути нюхом, що імперія валиться?

У 1996-му вони стали викликати таких, як я, уже в управління КГБ, а не в якісь кабінети поза цим закладом, і пропонувати підписати документ про "нерозголошення" допитів. Вже тоді вони замітали сліди, а в 1991-му стали відправляти архіви до Москви, а багато що й палити.

Тобто, коли я у 1994-му звернувся до СБУ, щоб ознайомитися зі своєю справою, то довідався, що нічого не збереглося, бо ж не було суду. Яка справа? От якби був суд наді мною, то така справа б збереглася.

Уся правоохоронна система прогнила до самих кісток, і цим ми не відрізняємося від Росії.

Правда, мене цікавила не так моя справа, як забрані рукописи, бо книжки кагебісти самі ж таки й сплавляли бібліофілам, і я потім не раз натрапляв на вилучені в мене книжки з затертими моїми підписами.

Методи з того часу не змінилися. Не тільки в Росії, але й, на жаль, в Україні. Закриті суди, підтасовування доказів – нікуди це не зникло. За Януковича це було нормою, але не перестало бути нормою і зараз, хоча приховати щось або сфальсифікувати стало набагато важче. Однак, ми чуємо про це постійно: допити у відсутності адвоката, фізичне насилля, вибиті свідчення.

Ми обурені судом над Надією Савченко? А скільки таких судів за відсутності преси або ж з її видаленням відбулося в Україні?

Поява поліції мало що міняє, бо вся слідча рать та сама, що й була, і не знає вона інших методів, окрім як вибити признання у злочині. Це вже, як вірус, що, видно, передається через меблі й стіни, через невмирущі друкарські машинки й старі телефонні апарати.

Ми так часто довідуємося про черговий арешт правоохоронця-хабарника, що складається ілюзія переможної війни з корупцією. На жаль, про суди над ними довідуємося значно рідше.

Уся правоохоронна система прогнила до самих кісток, і цим ми не відрізняємося від Росії. Єдине, що нас різнить, це те, що можна обурюватися, можна про це писати, можна щось вимагати. Але наслідки ті самі. Це стукання горохом об стінку. Зате складає враження свідомого громадянського суспільства.

Звичайно, громадянське суспільство стало значно свідомішим, але система залишилася непробивною. Їй від нашої свідомості ні холодно, ні жарко. А все тому, що система ця сягає ще царської епохи, коли корупція і бюрократія нищили будь-які паростки нового. Царська правоохоронна система плавно перейшла у більшовицьку, зберігши усі свої характеристики, про які писав ще Салтиков-Щедрін, а відтак – в нашу, незалежну.

Деколи здається, що аби оновити правоохоронну систему, треба не тільки людей поміняти, а винести геть усе з їхніх приміщень, продезінфікувати, перемалювати і щойно тоді запустити нових людей. Інакше образ міліціонера, який одним пальцем цикає по друкарській машинці, ще довго буле залишатися у нашій пам'яті.