Школа життя

Мені завжди щастило на старших друзів. Можна було почуватися дорослішим у їхній компанії. Можна було вчитися на чужих помилках. Можна було розраховувати на чесну критику – адже що їм із нами ділити?

Люди, зазвичай, ревниво й недовірливо ставляться до однолітків, проте молодшим ладні говорити правду, хай навіть не надто приємну. Колись давно, коли ми були молодими поетами, нами опікувалися художники. Були вони старшими, впевненими в собі й цілком реалізованими.

Одружені й прописані, з життєвим вантажем і фінансовою спроможністю, вони були такими собі старшими братами для нас – позбавлених всього, крім самолюбства. Вони давали нам сигарети й ділилися своїм алкоголем, в них можна було переночувати й позичити грошей, котрі тоді, двадцять років тому, стрімко знецінювались.

Вони мали свої майстерні, чим викликали щирий непідробний захват і таку само щиру заздрість. Вони справді були нашими друзями, з ними завжди можна було поговорити. В сімнадцять це, можливо, найголовніше.

З часом усіх нас, звісно, розкидало. Життя має свої плани, котрих і дотримується. В цій ситуації навіть виправдань шукати не варто – все діється так, як має діятись, хтось із нас відходить раніше, хтось лишається надовше, аби всіх пам'ятати й про всіх нагадувати.

Тим, хто відійшов раніше, можна лише позаздрити – вони не повинні забивати голову різним сміттям. Я ніколи не сумнівався в справедливості життя. Навіть на поминках.

Вчора зустрів одного з них – він, дещо втомлений, повертався з майстерні, протяг торкав його довге волосся й сиву бороду. Востаннє я забігав до нього пів року тому. Тепер ось розговорилися посеред вулиці. Згадали спільних знайомих. Я чесно розповів усе, що знаю.

Цей, говорю, помер, інший хворіє, сидить удома, передає вам вітання. До ще іншого я їздив нещодавно, провідував, допоміг по господарству. А ви як? – питаю. Та добре, відказує, хоча зрозуміло, що насправді – нічого доброго.

Людина, в якої все добре, ніколи не говорить про це впевнено. Домовились, що я до нього ближчим часом забіжу.

Обидва при цьому, мабуть, розуміли, що домовились нещиро. Хоча, може й забіжу. Не можна їх забувати, не можна давати їм можливість старіти самотніми. Це неправильно й нечесно, хоча саме так, зазвичай, і стається.

Чому я так часто про них згадую? Можливо тому, що завжди розумів, як багато вони важать у моєму житті. Мені взагалі здається, що це дуже важливо – розуміти, хто і що саме в твоєму житті для тебе зробив, хто взагалі зробив тебе таким, яким ти є. Адже, що нас формує?

Ясна річ, ми – це батьки, які нас народили. Ми – це обставини, які довкола нас складалися. Ми – це прочитані нами книги, ми – це побачене нами кіно й почута нами музика, ми – це пережиті нами втрати й здобуті нами перемоги, ми – це почуті голоси й побачене світло, це дороги й помешкання, міста й країни, театри, вокзали та футбольні стадіони, все те, що траплялося з нами в нашому житті, все те, чому ми раділи й чого боялися, чим переймалися й що легко забували.

Але головне, я переконаний, ми – це люди, з якими нам випало спілкуватися, які нас чомусь навчали й від чогось застерігали, щось пояснювали й до чогось закликали.

Близькі друзі й випадкові подорожні, старші колеги й молодші приятелі, серйозні співрозмовники й вічно п'яні роздовбаї – всі їхні історії та повчання, співи та істерики, лекції та одкровення робили нас такими, якими ми, зрештою, стали – вразливими й хоробрими, недовірливими й щедрими, мудрими та позбавленими волі.

Ми ніколи не будемо кращими, аніж ми є. Ми ніколи не зможемо відмовитися від того, що в нас закладено.

В нас завжди знайдеться сила й воля лишитися собою, не поступитися власними принципами, власною територією. Тому що нас цьому вчили. Ось ці наші вчителі.

Свого часу вони довго з нами морочилися. Можливо тому так тяжко сьогодні помирають.