Сором як різновид патріотизму

Є так багато приводів любити країну, в якій живеш. Навіть коли в країні все дуже погано, все одно можна вигадати собі безліч речей, котрі викликають любов і симпатію.

Скажімо, друзів любиш за будь-якої політичної ситуації, за будь-якого курсу долара. Улюблених поетів перечитуєш, незалежно від економічних проблем чи парламентської кризи.

Так чи інакше, країна, в якій живеш, відбивається в твоїх очах і пам'яті певними, особливо тонкими й теплими знаками та позначками, важливими й визначальними орієнтирами, які народжують у тобі прив'язаність і ніжність.

Інша річ – сором. До нього важко звикнути. Або інакше – з ним важко звикнутись і зжитись. Його неможливо позбутись, ти маєш лишатись із ним, тримати його при собі, як документи, за якими тебе завжди зможуть ідентифікувати.

А найгірше, це коли соромно стає за речі, які любиш. Скажімо, коли соромно за країну, в якій живеш.

Ми тут минулого тижня грали у футбол із німецькими та польськими письменниками. Спочатку в Берліні, потім у Кракові. Останнім мав бути Львів. Оскільки в Європі нині багато хто говорить про можливий бойкот Євро, доводилось весь час говорити щось на захист України.

Мовляв, бойкотуйте політиків, до чого тут українці? Українці – це чисті серця й відкриті душі, це позитив, драйв і щирість. Це гостинність і ґречність, легкість та іронічність. Зрештою, говорили, приїдете – самі побачите. І ось автобус із чотирма десятками письменників перетинає польсько-український кордон.

Поляки пропускають швидко. Українці натомість гальмують і, протримавши всіх три години, починають вимагати хабара. Відкрито й без жодних двозначностей. Причому, вимагають хабара лише від українців та поляків, німців чомусь не чіпають.

Вигадують різні приводи для отримання цих грошей, на щось натякають, чимось погрожують, від чогось відмахуються. Перелякані німці навіть хочуть за всіх заплатити. Доводиться телефонувати знайомим, знайомі яких мають знайомих на митниці.

Врешті, приходить український офіцер, і з кислою пикою всіх відпускає. Поляки дістають самогон. Німці не розуміють, що це було. Вздовж траси висять банери з написом "Ми чекаємо на Євро".

Останнім часом подібне відчуття з'являється все частіше й прогнозованіше. Оскільки відпочатку знаєш, чого чекати від цієї влади, від цих бюрократів і корупціонерів.

Соромно стає за кожен виступ президента, якого ти не обирав. Соромно стає за дії чиновників, яких ти, скоріше за все, жодного разу в житті не побачиш. Соромно стає за офіціантів, котрі хамлять, і даішників, котрі відверто збивають бабло.

Соромно стає за журналістів, котрі так само відверто брешуть, і за бюджетників, котрі дозволяють себе нагинати.

Соромно стає за власну бездіяльність, за неможливість щось змінити, за намагання від усього цього дистанціюватись, за постійні компроміси й безперервні виправдання. Іноді мені здається, що це теж така форма патріотизму – я люблю цю країну, саме тому мені соромно за її прикордонників.

Ось за прикордонників Білорусі мені зовсім не соромно. І за прикордонників Польщі так само. Тим більше – вони хабарів не вимагають. А за українських соромно.

Все таки ми з ними співгромадяни, у нас із ними все таки якісь спільні пошуки національної ідеї, пошуки ідентичності, пострадянський травматизм і тому подібна дурня. У нас із ними один гімн і одна національна команда.

І коли наша команда програє на своєму полі, нам із ними стає невимовно, невичерпно, невитравно й нестримно соромно.