Таке життя

В своїй книзі "Життя" Кіт Річардз пригадує випадок, що стався з "Роллінг стоунз" під час їхніх американських гастролей 1975 року. На шляху з Вашингтона до Мемфіса літак із музикантами та їхніми друзями почав падати. Здійнявся крик, з'явились сльози, почалася істерика.

Лише Кіт пішов у кінець салону й почав знищувати запаси наркотиків, що при ньому були. Аби не пропадати добру.

Мені здається, великого Кіта це позитивно характеризує – людина має чіткі життєві принципи та пріоритети, які не зазнають жодного ревізіонізму навіть перед очима смерті. А перед очима смерті не так багато речей лишаються незмінними.

Раптове наближення смерті, її несподіване оприявлення, її виразна присутність змушують нас цілком інакше подивитися на більшість подій, переглянути більшість наших позицій, уявлень та переконань, змушують нас нервувати й метушитися, хапатися за ефемерну надію й упадати в надмірне каяття.

Присутність смерті, як присутність кредиторів, пробуджує наше сумління, наводить нас на печальні думки про намарно втрачені можливості, про безцільно прожиті роки, за які тепер стає нестерпно боляче, вона, ця присутність, позбавляє серйозності й невимовності більшість проблем, якими ми наразі переймалися.

Звідси вся ця театральність сповідань і прощень, заповітів і напучувань, благословень і проклять. Ніхто з нас ніколи не розповість, що він бачив перед смертю. Таке життя.

Навіть всі ці історії народжених удруге, людей, що повернулися до нас після западання на той бік (довгі білі тунелі, янголині крила в повітрі, тиша й спокій потойбіччя), мало що пояснюють про фінальні акорди свідомості, про згасання вогню всередині нас.

Людина, зазвичай, просто хапається за найголовніше – псалми, родина, батьківщина, нездійсненні обіцянки, незабуті любові. Ну, або за кокаїн. А там уже як винесе.

Я напевне знаю, про що буду згадувати й шкодувати, якщо мені на це залишать бодай трішки часу. Оскільки згадую й шкодую про це вже тепер, безвідносно до життєвих перипетій. Просто це ті речі, котрі мають, очевидно, для мене вагу, співвідносну з переходом від однієї реальності до наступної.

Речі серйозні й вагомі, серйозність і вагомість яких я якщо й перебільшую, то роблю це цілком свідомо й добровільно.

Я згадую обличчя, дивлячись у які, траплялося говорити неправду, згадую людей, яких випадало ображати, згадую тих, про кого недобре говорив поза спиною, згадую тих, кому не зміг недобре відповісти в лице, хоча мав би це зробити.

Згадую випадки, коли поводився не надто шляхетно, ситуації, коли відверто лажав, події, на котрі міг уплинути, але не зробив цього, історії, до яких долучився, хоча краще було пройти повз.

Згадую старших, з якими поводився нечемно, й дітей, до яких не виявляв достатньої турботи. Згадую жінок, яких не любив і чоловіків, яких не поважав.

Згадую всі образи, яких завдав і які не зміг пробачити, згадую легковажність, із якою ставився до багатьох серйозних речей і недоречну серйозність, що часто заважала залагоджувати справи. Згадую зверхність, із якою ставився до тих, хто мене любив, згадую запобігання перед тими, хто мене зневажав.

Згадую забудькуватість, особливо – стосовно друзів, і згадую, як довго не міг забути цілком випадкові речі. Згадую дріб'язковість і надмірну принциповість, згадую невчасну відвертість і нічим не виправдану замкнутість.

Згадую всі біди, нещастя, розлуки й смерті, свідком яких був. Згадую всі втіхи, радощі, народження й любові, які також трапилося бачити. І коли настане та сама – остання й найбільш відповідальна – хвилина, певен, згадаю все це знову.

Все до останнього звуку, до останнього обличчя, до останньої хвилини. А вже потім побіжу в кінець салону за своїми наркотиками.

Сергій Жадан