ВихідНі

Дістатися зі Львова до Франика в суботу було безнадійно складно. Кілометрові черги на залізничному вокзалі і сотні студентів, які скучили за домашнім теплом та їдлом.

У ті роки ми ще навчалися по суботах. Навчальний розклад формували якісь витончені садисти, тож саме на суботу випадали всілякі найважливіші заняття.

Оптимально було б устигнути на рахівський, але для цього слід було зникнути з другої півпари передостанньої лекції. Про останню, зрозуміла річ, і мови вже бути не могло. Рахівський курсував без мене.

Зате потім був "варшавський", справжній швидкий. Відстань від Львова до Франика він долав за (увага, рекорд!) 1 годину 55 хвилин. Кількість місць була сильно обмежена, півтора-двогодинне борюкання в черзі до каси переважно закінчувалось, як ми тоді навчилися це називати, западлом: квитки вичерпувалися десь приблизно в мить, коли підходила твоя черга.

Поскрипівши зубами, лишалося бігти на автовокзал. Добре, що в ті часи він ще був поруч із залізничним. Погано, що й там були кілометрові й розлючені черги до кас. Хронічний студентський голод підкошував ноги.

Катастрофічно скорочувалася, просто-таки танучи на очах, тривалість домашнього вікенду. Хоча ні, слова "вікенд" ми тоді ще не вживали. Казали, як і дорослі – "вихідні".

"І ми "вікенд" не вживаємо, а кажемо, що їдемо додому", – авторитетно зауважує мій сусід у купе Міша Пастернак. Він уже розповів, що вчиться у львівському політесі і так само їде додому зі Львова у Франик.

Заходячи в купе, Міша заявив: "А я вас упізнав". І привітав з міжнародним днем письменника. Є й такий, виявляється. Завдяки Міші я про це відтепер знатиму.

З його вуст це прозвучало настільки радісно, що наші тітоньки-сусідки невдоволено зайорзали: "Ну от, зараз і пити почнуть. Хлопці, тепер у поїздах не можна, випишуть штраф".

Жінки, хоч в якому б віці вони були, завжди твердо переконані – поїздка з незнайомцями в купе обов'язково обернеться пиятикою з брудними залицяннями і сексом.

Ну, із сексом то вже таки перебільшення. Можна подумати, ніби в наших купе тільки те й роблять, що масово злягаються сп'яну. Якби так було насправді, я пишався б цим народом.

Нам із Мишком, хоч і не хотілось їх розчаровувати, здоровий глузд пиячити не дозволив. Ну, які ми з ним письменники? Принаймні тут, у цьому потязі? Ми просто пасажири – й тому ні пити, ні здійснювати жіночі мрії сьогодні не будемо. Затулимося кожен своїм лептопом і будемо потроху гомоніти.

Міша розповідає, що в нього завжди проблеми на сесіях, що викладачі наскрізь продажні шкури, скласти іспит чи бодай залік просто за знаннями – марна справа. Що і його батьки знають, як воно є.

Тому двічі на рік відкладають спеціальні гроші "на сесію". "Але я коли випущуся, то відразу в Америку і все відроблю", – каже він. "А як ти там зароблятимеш?". "Я хочу прибиральником у готелі, кажуть, їм добре платять".

Що ж, не так погано. Бажання повернути батькам вкладені в хабарі кошти цілком шляхетне. Міша позитивний малий, хазяйська галицька дитина, такий і справді прибиратиме в готелі на совість. І диплом інженера в нього буде заслужений. Америка, як завжди, отримає ще одного з наших найкращих.

І все б воно нічого, якби не моя давно минула юнь: за всі роки навчання в інституті я ніде й ніколи жодного хабаря не давав. Можливо, хтось і десь і якось. Тоді була, до речі, така модна міліцейська пісня: "Если кто-то кое-где у нас порой". Але загалом усе з навчанням було по-чесному. Більше нічого хорошого я про той час пригадати не можу.

Міша ж переконаний, що тоді не тільки це, а й усе інше було хороше. І не вірить у те, що квитків на потяги у вікенди мені переважно не діставалося.

Хіба що на той останній, о 22:50 чи якось так, він зупинявся через кожні 50 метрів і до Франика прибував о 5-й ранку. Казали, наче його тягнуть бики. Бики чи не бики, а неділя йшла на відсипання, вбита була неділя.

Тому й того разу я так рвався з усіма на автобус. Квитків уже й на нього не було, але шоферюга, кабанистий такий дядько, раптово став запускати нас на "стоячі місця".

Перевагу мали ті, що до кінця, до Франківська. Ніяких проміжних варіантів, лише крупняк. Від'їхавши на околицю Львова, фактично вже за місто, шоферисько почав збирати з нас гроші. От у цей момент до мене раптово дійшло, що я, власне кажучи, неплатоспроможний.

Але я простягнув йому все, що мав, відраховане до останньої копійки – один руб шістдесят п'ять. "У мене по-студентському", – сказав я.

Здавалося, що зі злості він жбурне в мене тими дрібними. "По якому ще такому студентському?" – загорлав він усім своїм великим черевом і сказав мені забиратися на вихід.

Міша не може мені повірити: "І таке було? Таке могло бути в радянські часи? Тоді ж було все справедливо і по-людськи".

Я починаю розуміти, що інформаційний простір, в якому всі ми живемо, таки робить своє. Мишкова підсвідомість насичена сигналами про совковий позитив.

"Хочешь жить – умей вертеться, – цитую йому з тогочасних неофіційних правил людяності і справедливості. – Наглость – второе счастье".

Міша посьорбує чайок від провідника і напружено думає.