Їсти і гладшати

"Вась, якби ти тільки знав, як мені вже набридло виправдовуватися перед тобою в тому, що моя вага насправді ніколи не змінюється, а змінюється лише легка припухлість грудей перед місячними!"

Це з діалогів моїх близьких знайомих Василя й Ані. Вони вкотре не можуть вирішити свої тілесні проблеми.

Першому постійно хочеться, щоб Аня була повнішою та круглішою. У певні дні місяця ці незайві об'єми йому таки вдається в ній намацати.

"Ну от – нарешті поправилася!", – по-дитячому радіє Василь. Мабуть, він таки справжній галичанин. Бо саме галичани замість назвати людину повною або товстою кажуть, що вона "добре виглядає".

Евфемістичне "добре виглядати" – це мати зайву вагу. "Виглядати зле" – це бути модельної зовнішності.

Напевно, саме через повсюдну присутність модельок у нашому медіа-просторі більшість жінок усе ж таки вважає, що їхні партнери воліли б їх бачити худими.

Але одній із них трапляється отакий Василь, і він каже: "Я ж їй і подарунки купую, і всьому потакаю. Ну що, хіба не можна трішки поправитись?".

Адептка здорового харчування й атлетична від природи Аня плаче ночами і час від часу п'є гормональні пігулки. Під їхнім впливом її справді трішки розпирає. "А ще від них мене обсипає прищами, – каже вона, – з'являється цилюліт, сиплеться волосся. Я краще вже покину цього бовдура, що любить повних, ніж терпітиму такий занепад!".

Більшості українців, які навпаки завжди намагаються схуднути, щоби подобатись своїм половинкам, такі проблеми і не снились.

"Просто треба більше жерти!", – порадили б вони Ані. Атлетизм і спортивність модні там, у телевізорі. Більше жерти – і будеш така, як усі ми.

Ще ніколи любов так не залежала від кількості спожитих тістечок. Знали б кондитери, що на їхній совісті лежать не лише мільйони діабетиків і хворих ожирінням, а й ця дивна, на перший погляд, ідеальна парочка, присилали б Ані додому торти та ящики з цукерками.

Їсти і гладшати – ну, що, здавалось би, простіше? Та це взагалі найпростіше, що можна вигадати! Ребриста, як радянська батарея, і струнка від природи Аня й далі плаче ночами, не знаючи як задовольнити примхи свого вибагливого мужа.

Василь любить повних, з цим теж нічого не поробиш. Невже Аня і справді не любить їсти?

Як на мене, любов до їжі в нас, українців, передається спадково. У дитинстві я ніколи не міг зрозуміти, чому після кожного застілля, провівши в ніч останнього з гостей, мій батько знову йде на кухню.

Гримить каструлями, намагається зловити ще якийсь додатковий кайф, нанизуючи на виделку якісь, наприклад, голубці. Збираючи солодкі крихти з наполеона. Мене це сильно дивувало.

Діти взагалі не люблять їсти, себто люблять лиш якийсь дуже обмежений, обраний виключно за силою звички список харчів, такий собі сталий репертуар. І тут що простіше, що звичніше, то краще.

Жодного тобі "олів'є", де і вічно дефіцитний зелений горошок, і лікарська ковбаса, і яблука, й картопля, й огірки – і все плаває в тлусто-смертельному майонезному озері. Жодних тобі голубців.

Мало яка дитина захоче дізнатись і спробувати на смак, що ж усе таки таїть у собі цей зеленувато-коричневий равлик, який такий фарш. Дивне поєднання буряка й оселедця, кексів і м'яса, спирту і цукру – все це у них ще попереду.

Джанк-фуд, заморожені продукти, томлена, млява й нездорова українська кухня, часто така небезпечна в українських же ресторанах. Зайва вага, інсулінова залежність, гастрит, виразки.

А тим часом єдине, що гуртує дітей і батьків за столом – це картопля фрі і піца. А також реклама за мотивами гуморесок Степана Руданського.

Реклама пропонує нам жерти й ковтати пігулки для того, щоб жерти далі. Усім відому "Ай, молодець!" ліниві копірайтери списали з леґендарного руданського "Вміли наварити – не вміли подати".

Тільки в Руданського господарі годували не зятя, а цигана-заробітчинина. І фінал оригінальної історії закінчується втечею останнього від столу, а не ковтанням пігулки й подальшим заштовхуванням масної всячини у шлунок.

Виявляється, тодішні цигани були мудрішими за теперішніх лікарів. І, тим більше, за наших всюдисутніх рекламних аптекарів.

Статистика свідчить, що люди загалом частіше помирають від ожиріння, аніж, скажімо, воюючи за свободу своєї країни чи демократичний шлях її розвитку. І ще рідше люди помирають від любові. Значно частіше від харчових отруєнь.

А на закінчення ще історія з гастрономічними порадами відомого міністра освіти. В середовищі вчителів вони, його поради, вже встигли стати культовими. Культовим (у сенсі анекдотичним), стає, зрештою, все, що говорить і робить цей пан міністр із духмяним прізвищем.

Цього разу перед складанням випускних іспитів (чи як воно там тепер – тестів?) він, аби підбадьорити учнів і вселити віру у власні знання та сили, порадив їм обов'язково з'їсти цукерку. Мовляв, нічого більше їм уже не допоможе.