За нашу Родину!

З залізничного моста видається, що тут узагалі ніхто не живе – насадження кукурудзи тягнуться за обрій, ніде не видно взагалі нікого. Видовище дещо моторошне.

Кукурудза сухо перестукується під вітром. Залізнична колія теж порожня, складно уявити, хто і куди міг би доїхати цією гілкою. Хіба що від одного кукурудзяного масиву до іншого. Літо, середина серпня.

Після кількох тижнів пекучого сонця раптом пішли дощі, лишивши після себе нагромаджені хмари, що блукають тепер небом, не розуміючи в якому напрямку рухатись.

Долиною сунуть їхні тіні, то затемнюючи, то знову вихоплюючи жовтим сонячним світлом кукурудзяні стебла. Я думаю, десь так виглядає життя після смерті – багато зелені, багато сонця й відсутність залізничного сполучення.

- Бачите, - сказав я друзям, - все майже так, як у книзі. І вигадувати нічого не потрібно.

Ми намагаємося прослідкувати шлях героїв моєї книги, рухаючись їхніми маршрутами й знаходячи згадані в романі локації. В житті виявляється значно більше повітря й застиглості, значно більше крові й чорнозему.

Мабуть, так і має бути – література всього лише слабко відбиває побачене нами, віддалено відтворюючи найбільш цікаві й трагічні події, ніколи не повторюючи їх повною мірою.

Найкраще, звісно – час від часу потрапляти в місця, де відбуваються події прочитаних нами книг, аби кінцево в чомусь переконатися, чи навпаки – безнадійно та безповоротно розчаруватись у прочитаному й побаченому.

Кожного разу потрапляючи сюди, я ловлю себе на думці, що час штука зовсім не лінійна, що він дозволяє собі заборонені й неочікувані прийоми, прискорюючись в одних місцях і застигаючи в інших. Тут він, безперечно, нікуди не поспішає.

Тут він заворожено зупиняється над кукурудзяним торохкотінням і зазирає в очі загиблим тваринам, що лежать уздовж траси, помічаючи там тьмяний відблиск серпневих небес.

Час громадиться в населених пунктах, по яких ще можна знайти старі мотоцикли та автомобілі, що їх уже майже не залишилося в більших містах.

Він загусає коло радянських пам'ятників та вигорілих на сонці рекламних щитів, роз'їдає собою політичну рекламу, що лишилася від останніх виборів, проте зовсім не втратила своєї актуальності перед виборами наступними.

Час уповільнює рухи чоловіків, робить дзвінкими й пронизливими ранкові жіночі голоси, додає безтурботності дитячому сну.

Він пересипає пісок із долоні в долоню, робить ріки малорухливими, а торгівлю – збитковою.

Мешканці цих містечок активно користуються велосипедами, вони прокручують педалі сонячними ранками, вибираючись до магазинів чи контор, обминаючи калюжі, що стоять після нещодавніх дощів, і вірячи в те, що одного разу їм удасться вирватися звідси – куди-небудь подалі, в місця, де є нормальна робота, нормальне житло, нормальна країна й нормальні перспективи.

А доки всього цього немає, вони далі крутять педалі й голосують за політиків, котрі роками дивляться на них із рекламних плакатів. Час їх обережно обминає, щоби не зірвати з місця й не травмувати їхні нагріті на сонці серця.

За містом, на трасі, місцева влада відновила старий дот, часів другої світової. Над залізобетонною спорудою майорить червоний стяг, на стіні написано "За нашу Родину!".

Поруч висить табличка, де пояснюється, що тут, мовляв, було споруджено оборонну лінію, що покликана була затримати наступ німецьких військ. Щоправда, пояснюється там таки, німецькі війська вчасно дізналися про існування цієї лінії, тому обійшли оборонні порядки супротивника з тилу.

Опинившись в оточенні, червоноармійці без бою залишили доти й відступили на Схід. І хоча оборонна лінія не виконала своєї функції, пояснюється в записці, бійці та мирне населення все одно поливали своєю кров'ю кожен метр рідної землі. Мені здається, це метафора.