Механічні яйця сюжету

Не дивно, що прозу цього автора називають герметичною, бо лише у ній, скупуватій на сюжетні прикраси, буває вільно, наче в одній з похмурих новел збірки "Механічне яйце", "провалитися в ту еманацію психічного існування, з якої принаймні можна вибратися через пробудження за будь-якої чортівні, що квітне в неприступних сховищах підсвідомості".

Отже, перед нами готичні новели українського автора з цілком класичним сюжетом в стилі зомбі-хорору, але з лагідним флешбеком у старосвітські часи. Саме в ту хрестоматійну епоху про божевілля, живих мерців і закоханих відьом писали класики нашої літератури, і їхні творива вважалися популярним салонним чтивом. До речі, так само завжди у автора "Механічного яйця" "камінна мертвотність думки створювала казковий інтер'єр для монументально опасистої вічності", і за його новелами бувало годі розпізнати, коли саме вони написані. Невже у позаминулому столітті? Важко сказати, адже "справжні вчителі бувають лише мертвими", як вважають герої прози Володимира Назаренка, по-друге, мертвими у ній часто-густо виявляються не лише вони, а й численні учні. І це удвічі моторошніше, оскільки зовсім не зауважується ближніми, бо "народ тихо висів на гаку протестантства і встигав засадити городи картоплею і впорати підсвинків".

А якщо й бувають у цій прозі "ближні", то вони, наче в пісні Бориса Гребенщикова, женуться за героєм з ломом або сокирою таким собі обкуреним діджеєм з Сеулу. Хоча, трапляється також інша зброя з арсеналу світової класики - "щит Ахіллеса й егіда Зевса, очі Аргуса і сандалії Меркурія, спис Вотана і меч Зіґфрида, гіперболоїд Ґаріна і зброя Конана". Здається, так само годі сподіватися чогось іншого від "гостей з того світу", які живуть не лише в однойменній новелі збірки, і в яких, немов у піснях вже не пітерської зірки, а всього лише зоряної Бйорк, "раптом з куточка рота виповзає крихітний хробачок, повзе по чисто виголеній щоці і зривається на крутизні вилиць за комір сорочки", а в іншій історії "з ніздрів принцеси виповзали нещадні дракони".

Також серед героїв "Механічного яйця" - гробарі, трунарі та міліціонери з тромбозом, нагупаним під час параду на Червоній площі. А ще ж коти, споконвічні супутники чаклунів, і то не лише писемного слова, хробаки, яким "світ вціляє в очі, ніби крізь проріз лицарського шолома – від іржавого цвяшка до чорного жука в пилюзі", і чомусь китайці, які "пахнуть трупом". Ну і, звичайно, мертві панночки, які спокушають сучасного Хому Брута, засилаючи до нього квартирні комісії і маючи замість серця "недосяжний холод внутрішнього супокою".

Дія у новелах відбувається або в неіснуючих вже давно будинках, або в закинутих робочих каптерках, або у "порожній квартирці, ніби в могильнику", при цьому на околі мертвотного міста обов'язково височить "гора з тисяч розрізненних пар взуття", як в однойменній оповідці автора. При цьому скрізь у цій прозі зустрічається чимало філософських максим, що межують із сільським фольклором. Наприклад, зійшовшись з жінкою, як вважає герой однієї з новел Назаренка, доведеться "жити у вічній метафорі, не спілкуючись зі світом віч-на-віч", бо жінка єднає героїв з людьми, а не з водою, сама намагаючись стати річкою.

Що ж до решти концептів, то вони тут так само невтішні, оскільки "кожна людина чимось схожа на будівлю, яку споруджує природа, а потім ніби покидає напризволяще, і кожен мусить добудовувати себе сам". Іноді з того виходить війна палацам, але миру в халупах точно не виходить, бо всі зайняті бойовими діями, чи пак вичавлюванням з себе раба.

Загалом декадентська поетика Володимира Назаренка на пару із похмурою стилістикою новел його збірки неабияк сприяють історико-літературний плутанині, коли не знаєш, в якому з часів герої займаються розбудовою самих себе. Можливо, це й комплімент "механічній" прозі автора, яка повертає нас до витоків жанру, але для бадьорого ритму нинішньої мультикультурної епохи - доволі сумнівний.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!