Рибко, заливай

Колись я працювала в офісі одного політика. Зараз він при владі, а тоді був палким опозиціонером. І от якось наша співробітниця захворіла. Ми з колегами вирішили зібрати для неї гроші. Прийшли по допомогу до шефа, а він віджартувався. "Може краще почекати, а потім зібрати на вінок?" - спитав він.

Насправді таку фразу міг би сказати будь-який представник українського політикуму. Адже всі вони хворіють на невиліковну "совєцьку" хворобу – байдужість до інших.

За останніми даними ООН, з березня місяця вимушеними переселенцями стали 60 тисяч українців. Більшість з них отримують притулок, їжу та можливість працювати на новому місці виключно завдяки волонтерам. І це держава визнає офіційно. Допомагати тим, кого не можна називати біженцями, Україна не може. Чи не хоче?

Так, представник омбудсмена Ірина Кушнір в свіжому інтерв'ю на запитання журналіста, чому державні органи не допомагають переселенцям виїхати з зони АТО, дивується. Мовляв, а яким чином це можна було зробити?

Тобто, десятки волонтерів, які двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень на власних автівках та бусах вивозять людей зі Слов'янська та Краматорська знають, яким чином це можна робити. А Міністерство з соціальної політики чи омбудсмен – ні.

Безумовно, нинішня ситуація в державі – унікальна. Сумніваюся, що в нас є фахівці з соціальної роботи, які ще на початку кризи могли б швидко відреагувати і запропонувати депутатам якісь законопроекти чи бодай виступити з необхідними ініціативами на обласних рівнях. Втім, за чотири місяці пересічні українці-волонтери отримали цей досвід, не очікуючи на розкручення бюрократичної "махіни".

Вони вивозять людей у спокійні області, знаходять для них житло та навіть влаштовують на роботу. І все це – за власний кошт, за допомогою знайомих та соцмереж. Кожен з нас знає приклади волонтерських подвигів. Фермер під Києвом віддав майже добудований готель для прихистку біженців. Села в Карпатах надають спорожніли хати безкоштовно. Наш офіс щодня збирає та передає продукти для багатодітних татарських родин, що мешкають у Ворзелі. Це дрібниця, але з тисячі подібних дрібниць складається порятунок цих людей.

Так, звичайно, держава реагує. Існують телефони міністерств, новий закон про тимчасових переселенців, який подали до Ради ще в березні, але так поспішали, що ухвалили його аж 20-го червня. Однак наші втікачі з Криму не бачили в дорозі жодного білборда чи банера з номерами телефонів гарячої лінії. На пропускному пункті в Чонгарі їх не зустрів соціальний робітник, який допоміг би з харчами для немовлят чи бодай довіз до найближчого притулку. Отримати інформацію з телебачення мешканці Криму чи Донбасу не можуть – з очевидних причин.

В результаті зусилля влади виглядають поодинокими, повільними та майже непомітними. Складається враження, що держава не допомагає не через власну неспроможність, а через байдужість. Ховаючись за неповороткою системою, влада робить те, що робила завжди – ігнорує потреби пересічної людини.

Вітриною державної "турботи" став сумнозвісний коридор для мирних жителів в зоні АТО. Його створення анонсував ще Петро Порошенко у своїй інавгураційній промові. А вже 10 червня новий президент доручив силовикам його створити.

МВС обіцяло відкрити прохід із зони АТО через Красний Лиман, і деякий час цей примарний коридор навіть начебто існував. Хоча мешканці Слов'янська, які вже кілька місяців не дивляться українські канали, навряд чи здогадувалися про таке диво.

Останні пригоди мирного коридору – РНБО анонсувало його відкриття вже цієї середи. Або четверга. Що заважало підготувати евакуацію населення за десять днів перемир'я – ніхто не знає. Втім, на думку Кушнір, турбуватися про слов'янців та краматорців вже не варто. Їх все одно там майже не лишилося. Як то кажуть "рибко, заливай".

Подібна байдужість влади аморальна, але, на жаль, це не вперше. Дивує ж те, що чомусь ніхто з українських політиків не здогадався, що переселенці – це великі можливості для піару. Адже якщо їм навіть байдуже до людей, нехай би допомагали хоча би заради самореклами. Бо переселенці є новим "безхозним" електоратом напередодні дострокових парламентських виборів. Гучна допомога вимушеним втікачам могла би стати політичним трампліном для політика з низьким рейтингом. Чи козирем в інформаційній війні, що демонструє історія з хворим хлопчиком зі Слов'янська, за якого так шалено билися московські телевізійники.

Але наші політики краще набиратимуть очки на військових звитягах. Так, Леся Оробець, яка називає себе політиком нового покоління, нещодавно написала на своїй сторінці у "Фейсбуці", що бере шефство над спецбатальйоном МВС "Миротворець".

Я запропонувала Лесі натомість подбати про людей, яким довелось тікати з зони АТО. Мою пропозицію Оробець проігнорувала. Звичайно, краще асоціюватися з переможцями, ніж з тими, хто тікає від війни.

Державний "ігнор" проблем переселенців – це ще один симптом. Симптом того, що український політикум не вилікувався від хвороби "ефективного менеджменту". Поки наші можновладці не навчаться поважати людську гідність та цінувати життя громадян країни, якою керують, Україна не стане європейською державою. Скільки б угод про асоціацію ми не підписували.