По сакральному

Бути художником у нашій країні, де величезна більшість населення елементарно плюється від самого тільки словосполучення "сучасне мистецтво" – це, їй-богу, кара Божа.

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович / © vasyltereshchuk.blogspot.com

"Погану виставку може врятувати тільки хороший фуршет!" Так люблять казати студенти художніх академій та інших мистецьких навчальних закладів. До речі – не лише українських. Студенти ж усюди однакові.

Виставкова справа з обов'язковим фуршетним супроводом – це щось таке, без чого вже десятиліттями не уявити собі жодного пристойного товариства.

У кожному місті, навіть найменшому серед провінційних, обов'язково вигулькнуть кілька галеристів чи галеристок – зазвичай без конкретної мистецької освіти й багажу культурологічних знань, зате з конкретним дозволом на виставково-галерейну діяльність.

І починається нехитрий дилетантський бізнес: "Так, я страшенно люблю мистецтво! Я з дитинства дуже любив розглядати всі ці товсті книжки з кольоровими картинками. Картинками з картин. Ну ви зрозуміли".

Бути художником у нашій країні, де величезна більшість населення елементарно плюється від самого тільки словосполучення "сучасне мистецтво", де прогалини в розумінні мистецьких процесів катастрофічно волають про помсту до неба, а в пересічній людській свідомості бовваніють лиш невиразні спогади про "трьох богатирів", "мишек на соснах" та якусь, можливо, "жоконду" – це, їй-богу, кара Божа.

Але даймо вже спокій з усіма тими фовізмами, абстракціонізмами, акціонізмами чи концептуалізмами, з усіма філософсько-естетичними лабіринтами постмодерної і постпостмодерної свідомості – не до них! Тут хоча б якось вижити, фізично й матеріально.

Ось, наприклад, мій знайомий, Іван Буняк, "майстер по сакральному", розповідає таке: "Люди не можуть собі дозволити мої картини. Матеріали надто дорогі. Скажімо, на котрусь роботу я витрачу 800 – 1000 гривень.

Повезу її до Львова, а це ж іще квитки, дорога, віддам у котрусь галерею за ціною, ну, наприклад, 1500, бо все ж заробити копійку хочеться.

Галеристи у Львові ще 1500 накрутять, бо ж інакше їм що, задурно там сидіти і чай пити? Прийдуть покупці, подивляться, три тисячі за картину – дорого. І я їх розумію, три тисячі вона не коштує". Він на хвилину замовкає, а тоді гордо уточнює: "Вона триста тисяч коштує!"

Іван свої роботи любить – у нього й Ісус, і Діва Марія, і янголи з ягнятками мають добрі некомерційні очі. Такі очі не повісиш у прокурорському чи депутатському кабінеті, як воно тепер модно. Подалі від таких очей усевидючих.

Для краси і чистоти совісті є інші мистецькі твори – "Бурштиновий Янукович", "Позолочений Миколай". Той-таки золотий унітаз а ля Межигір'я – чим не шедевр ужитково-декоративний? Навіть не знаєш, чого в ньому більше – ужитковості чи декоративності.

На крайняк – усе ті ж "мишки на соснах" або якісь іще пейзажні нетлінки. З ними працюється й живеться (на благо народу і своє, ясна річ) куди спокійніше.

На нас разом із нашими естетичними потребами працює ледь не вся велика китайська промисловість, завалюючи мільйонами "культтоварних" копій.

А є ж іще турецька, єгипетська, індійська! Українські ж майстри, якщо не придворні портретисти, не можуть забезпечити навіть самих себе. Хто буде замовляти вітраж, коли існує розмальована штамповка? Кому цікава техніка сухої голки, коли існує принтер?

Отож мій знайомий "майстер по сакральному" подався в Росію – розписувати церкву під Петербургом. Коли хто не знає: Петербург – це щось типу, як Донецьк.

Наші просунуті в історичних та географічних порівняннях регіонали скоро свій квітучий край ще й із Нью-Йорком або з Ріо-де-Жанейро порівняють. Ну але поки що до Петербурга дотягнулися.

З розповідей Івана, московські й пітерські попи на такі ось "сакральні" роботи обов'язково підшукують українців з нашими вищими художніми освітами.

Вигідно чому? Бо п'ють менше за місцевих, а платити можна так, як шпаклювальникам чи укладачам плитки. У разі чого й документи можна забрати, налякати Божою карою чи, наприклад, федеральною поліцією.

Вдома ж оці ретельні, серйозні і вдумливі, з набитими на тисячах непроданих картин понівеченими серцями художники просто нікому не потрібні. Не потрібні перш за все тому, що українців перестає цікавити і притягувати краса.

Тобто в масі своїй вони все менше здатні розрізняти і дивуватися. Незрозуміле, тяжко засвоюване, складнопідрядне й кореневе – не для нас. У наших галереях таке не продається. У нас "Бурштиновий Янукович" усі рекорди продажності побив.

Та і, зрештою, про які картини може бути мова, якщо насправді йдеться про фуршет? І він усіх нас врятує.

Юрій Андрухович

Комментарии
Сортировать:

Следующая публикация

Я разрешаю TSN.UA использовать файлы cookie