Як татарская дєвушка стала українською

"Создание собственного национального государства на Украине возможно только через насилие (физическое, административное, духовное... не важно какое, но обязательно насилие) т. к. оно связано с переделыванием русских в нерусь.

Пока мы все вместе не поймём, что русские, украинцы, белорусы это не братские народы, а один и тот же, будем топтаться на месте", – таку ось глибоку думку виловив я в Інтернеті.

Ну, а для того, щоб топтатися довелося менше, задіяні такі фахові провокатори як Вадім Калєснічєнка, який відбув презентаційний тур з епохальною книжкою, виданою у Москві – "Укpaинcкиe нaциoнaлиcтичecкиe opгaнизaции в гoды Bтopoй миpoвoй вoйны" у двох томах. Очевидно, цей тур дехто спонсорував, але людей на зустріч з Калєснічєнком і Шуфричем зганяли примусово.

Книжка уже виставлена російським архівом в Інтернеті (http://archives.ru) і з нею може ознайомитися будь-хто. Документів там і справді чимало, але біда полягає в тому, що серед цих документів чимало фальшивок, які готувалися у ті часи надто рясно.

Не обійшлося й без ідеологічних нісенітниць притаманних совєтській історіографії. А загалом у двотомнику документів з архіву СБУ вміщено більше, ніж із Луб'янки.

Ну, а та "правда", яку Шyфpич з Kалєснічєнком чомусь саме перед виборами намагалися донести слухачам, була однобока й залежала від того замовлення, яке вони отримали.

В історії УПА й ОУН є чимало справді спірних моментів, але цими питаннями мали б займатися історики, а не депутати. Тим більше українські.

Адже українські історики чомусь не були залучені до підготовки згаданого видання, а відтак можна дуже скептично ставитися до нього. Вибіркові документи, частина з яких наштампована сталінськими соколами, довір'я не викликає.

Правда, в той час, як упорядники збірника зауважили, що не дозволили собі вішати "юpидичecкиe и идeoлoгичecкиe яpлыки в aдpec yчacтникoв coбытий пpoшлoгo вeкa внe зaвиcимocти oт тoгo, пo кaкyю cтopoнy бapьepa oни нaxoдилиcь", то наша солодка парочка ярликами розкидається з великим задоволенням.

Повстанці у них неодмінно "фaшиcти", "бaндіти", "пpєдaтєлі" і "кoлaбopaціoніcти", які, ясна річ "cтpєлялі іx oтцaм в cпінy".

Хотілося б почути від цих діячів одне тлумачення: яким чином зрадниками можна вважати людей, які ніколи не були громадянами СССР? А якщо й були, то дуже коротко – 21 місяць.

І впродовж усього цього часу не вщухали на Західній Україні депортації на Сибір, розкуркулення, розстріли. Апогеєм стали перші тижні після того, як німці напали на СССР – геть усі тюрми перетворилися на Дантове пекло. Гори трупів – і то не тільки клятих оунівців, але й молодих дівчат, дітей, священиків, ченців, студентів.

Не кажу вже про польських офіцерів, прикордонників, поліцаїв, чиновників – їх теж масово стріляли. Але поляки свій рахунок встигли виставити. Перед ними вибачилися.

Поляки знімають фільми, в яких демонструється героїчний опір Армії Крайової, бійці якої – о жах! – теж стріляли в спину батькам Шуфа і Кала.

У дуже класному серіалі "Czas honoru" (в інтернеті є вже п'ять сезонів) показано, як визволителі поводять себе у Польщі в 1944-45-му, як ґвалтують дівчат, що повертаються з таборів та примусових робіт, як грабують місцеве населення. Але в шуфкалів кишка тонка, аби рота проти поляків роззявити.

Співпраця ОУН з німцями тривала доти, доки 30 червня 1941 року у Львові оунівці самовільно не проголосили Акт відновлення Української Держави. Чим це закінчилося відомо: Акт відмінили, Степана Бaндеpy і Ярослава Стецька вивезли до Німеччини, а лише в Бабиному Яру розстріляли 621 члена ОУH. Інших, як от поета Олега Ольжича, замордували в катівнях гестапо.

Нюрнберзький процес поставив крапки над "і". Але не для наших брехунців, які вигадують небилиці.

Незважаючи на те, що совєтські чекісти передали для Трибуналу 26 томів матеріалів, які, на їхній погляд, мали б звинуватити УПА в колаборанстві, комісія Трибуналу, вивчивши усі ці матеріали, а також документи з німецьких архівів, відмовилася визнати УПA aгpecopoм, про що й зазначено в резолюції Генеральної Асамблеї OOH 11 грудня 1946 року.

Фотографії у двотомнику підібрані так, аби засвідчити не просто зрадництво націоналістів, а всього українського народу. Бо ось він вітає Красную Армію, а через дві сторінки – уже німецьку. Фотки так і підписані "украинское гостепреимство". Так ніби німців не вітали в російських містах та білоруських . Тільки чомусь про це не дуже хочуть говорити.

Немає жодної фотографії бійців УПА, зате багато фотографій дивізії "Галичина", українських поліцаїв, хоча поліцейські батальйони ніколи не належали до "націоналістичних формувань".

При цьому не обійшлося і без фальшувань. Бо фотографія "Украинская девушка наливает молоко немецкому солдату" чомусь капка в капку збіглася з фотографією "Татарская девушка угощает немецкого солдата" з книги А. Малыгина "Партизанское движение Крыма и "татарский вопрос" (2009). Правда, не молоком, а вином.

Отак, як казала моя бабця, гімном і припечатали.

Укладачі збірників не подбали про фахових перекладачів з української мови і добрих коректорів. Відтак маємо з чого пореготати, бо чого вартують "провод ОУН" , "заграничный провод ОУН", "бандеровский провод", а є навіть "чрезвычайный провод ОУН", якого в природі не існувало. То вже й не дивно, що Микола Лемик не хто інший, як "Краевый Проводник".

Шкода, що не значили на якій він залізниці працював провідником. А коли "підрайоновий провідник" на псевдо "Максим" перетворився на "подрайонный провод "Максим", тут уже думаєш, чи не під мухою часом працювали російські архівісти?

Якщо "Українська національна рада" ще подана у "транскрипції" ("Украинская национальная рада (УНРада)", то вже "Українська головна визвольна рада" чомусь "Украинский главный освободительный совет". Але разом з тим вживаються абревіатури без перекладу – УГВР.

Для російського читача буде нелегко второпати, що таке "вишкильный полк "имени Холодного Яра", або "комендант подполья УПА", хоча йшлося про "запілля", тобто "тил".

І геть не орієнтувалися російські перекладачі в українських місяцях, наплутавши стільки, що дідько ногу зломить. Здавалося б, таке просте слово "сотня", а от не знайшли іншого відповідника окрім "подразделения".

Історик Олександр Гогун вказує на те, що чимало документів у книзі зазнали обрізання, коли, скажімо, документ свідчив на користь УПА.

А вуха ефесбешників видно всюди, адже за давнім совєтським звичаєм у чекістських документах прізвища не відмінювалися, не відмінюються вони й тут, а з українськими прізвищами взагалі біда чорна. Іван Климів-Легенда фігурує і як "Иван Климов" і як "Климив", і як "Клымив", а Стахыв і "Стахов", і "Стахив", і нема цим бздурам кінця.

Бажаючі можуть відшукати ще багато інших дурниць, бо ось я у чиємусь Livejournal виловив отаке: "необізнаність укладачів з географією Галичини зіграла з ними злий жарт, змусивши приписати авторові документа слова про те, що "позавчера в селе Кобыльница русский жид со страху убил немецкого солдата и коня, за что немцы расстреляли двоих известных националистов – Михаила Сенника и Николая Шванна".

Насправді, Стецько нічого не писав тут ні про яких "русских жидов". Єврей був галицьким євреєм. Просто село називалося не "Кобильниця", а "Кобильниця Руська".

Також хотілося б запитати у членів редколегії, чому вони вирішили, що причиною убивства німецького вояка і коня став "страх русского жида", адже у оригіналі йдеться про те, що убивство відбулося "із стриху" ( с чердака).

Ось як виглядає цей фрагмент українською: "Предвчора в селі Кобильниці Руській жид із стриху вбив жовніра німецького і коня, за шо німці розстріляли на місці двох націоналістів свідомих – Михайла Сеника і Миколу Швана".

Ну, а те, що "жидів" вони не перекладають, а всюди залишають "жидами" – тут уже й дивуватися нема чого. Одне слово і ви шукайте, знаходьте і виставляйте на загальне посміховисько. Бо якщо нас не оборонить держава, то бодай здоровий сміх ніколи не підведе.

Юрій Винничук