З Різдвом Давидовим!

Коли 1978 року в моїй колекції з'явилась його перша платівка (перша для мене, а для нього десята), я був упевнений, що рок-музика доживає свої останні дні. Ні, Девід тут був ні до чого, його альбом "Station To Station" був перфектний, а пісня "Wild Is The Wind" дивовижна.

Її, до речі, написав уродженець нашого Кременчука чотириразовий оскарівець Дмитро Тьомкін. Багато років по тому я почув її ж у виконанні Ніни Сімоне. Але саме Девідова версія торкнула навіть нашу гуртожитську гопоту.

Таким чином підтвердилась особлива здатність геніїв проникати в найтемніші молоді голови. Бові писав цю платівку в образі Замлілого Білого Герцога, після фільму, в якому він грав прибульця. Музика не здавалася мені складною, зрештою, "Station To Station" – один із найдоступніших його альбомів.

Так само її відчули й мої гуртожитські сусіди. І "Golden Years", яку Девід писав для Елвіса Преслі, і "Wild Is The Wind" стали гітами наших студентських танців. Світ Бові був переповнений артистизмом та інтелектуальними натяками. Живучи в тодішньому Львові, ми намагались їх розшифровувати.

"Space Oddity". Вихід цієї пісні, а згодом і однойменного альбому збігся в часі з виходом американського екіпажу "Аполон-11" на поверхню Місяця. Тож саме під цю пісню Бі-Бі-Сі транслювали всьому світу історичну прогулянку американських астронавтів.

"Космічна Одіссея" і подальші "Страхітливі монстри" на чолі з Майором Томом подарували мені ще одну улюблену річ. "Ashes To Ashes" і за змістовим фаршем, і за музичним досі лишається для мене чимось неперевершеним. Звуки її синтетичних клавішних інколи просто не дають мені спати. Ціла рок-опера в одній пісні!

"Absolute Beginners" – пісенька, записана до кінофільму. Здається, Бові в ньому навіть грав. Утім, чому навіть? Він грав у багатьох фільмах і, на відміну від інших музикантів, завжди читав сценарій. Можливо, тому поганих фільмів з його участю не існує. І Девід Лінч заради свого друга таки справді візьметься за продовження "Твін Пікс".

"This Is Not America". Бові записав цю пісню разом із групою Пета Метені, але найбільше мені подобається та її версія, що звучить на "Bowie At The Beeb" 2000-го року. Секрет у тому, що студійні та концертні записи Девіда дуже різняться.

Ні, звичайно – вони різняться в усіх музикантів, але в Бові це радикально. У студії він завжди записує свій голос у трохи вищій тональності, а на концертах співає дещо нижче.

До того ж він ніколи не копіює сам себе. Тому слухати його концертні альбоми – суцільне задоволення: інші аранжування, інші музиканти поруч, інші музичні знахідки. Усе як уперше і все трохи по-іншому.

У Бові є пісні про дівчат з усього світу, особливо багато про білявок та чорношкірих. Про азіаток теж є. "China Girl" випередила китайську сексуальну експансію на добрих тридцять років. У це важко повірити, але у нього немає жодної пісні про "красивих українських дівчат".

У "Бітлз" є, тому Кучма та інші меломани можуть запросто туманити народ розповідями про свою щасливу комсомольську юність. А в Бові є лише "Fame" – пісня, написана Джоном Ленноном про славу та відсутність ілюзій, пов'язаних із нею.

"The Man Who Sold The World". Її у свій час переспівав Курт Кобейн. Людина, котра точно не змогла б нічого продати цьому світу. І ще певніше – покохати китаянку.

Тільки Бові міг заспівати поруч із Фредді Меркюрі так, що це був дует рівних. І тільки йому вдавалось перетанцювати Міка Джагера.

А його співпраця з Брайаном Іно? Це ж вони удвох розкрутили тему кишенькових вогнепальних війн в "I'm Afraid Of Americans". Іно свого часу мешкав цілий рік у Пітері, намагався зрозуміти загадкову російську душу.

Бові ж вистачило єдиного концерту в 1996-му, щоб більше не захотіти в Москву ніколи. "Це була моя найжахливіша публіка", – сказав він пресі після свого виступу.

Тепер, коли я пишу ці рядки, 8 січня. І це означає, що йому виповнилося 66 років. Він музикант, актор, художник, а головне, він той, без кого не існувало б сучасної музики. На збірник "Bowie At The Beeb", пісні з якого я сьогодні анонсував, я натрапив відносно недавно.

Десь приблизно тоді ж, коли він вийшов, у 2000-тисячних, Бові напророкував усім нам смерть музичної індустрії, а відтак легкий і вільний доступ до будь-якої музики. Добре, що його пророцтва завжди збуваються. Звісно, якусь половину цих речей я чув раніше, в інших компіляціях та альбомах.

Перші два диски містять записи з 1968-го по 1972-й рік, шматки інтерв'ю, записані на Бі-Бі-Сі і навіть кавер-версії на пісні Жака Бреля, Чака Беррі, Лу Ріда. Зрештою, Бові фанатів від Лу Ріда так само сильно як і від Літла Річарда.

Третій же диск додається бонусом, його записано вже в 2000 році. Пісні з нього я люблю найбільше. От і зараз допишу ці рядки – і знову кинусь його переслуховувати.

Останньою буде епохальна "Let's Dance". Американські домогосподарки часто замовляють її в місцевих раідостанцій на свій день народження.

А ми замовимо Девіду новий альбом, на який чекаємо вже десять років. І от сьогодні, у день його народження, з'явилася перша ластівка і назва майбутньої платівки – "The Next Day" (2013). Саме так – наступний день, далі буде.

Юрій Андрухович