Почути Донбас

Саша служить у Луганському прикордонному загоні. Розповідає, що взимку-навесні брав участь у Антимайдані. Добровільно, ясна річ, як пересічний громадянин. У майданівців, говорить, була зброя, ми бачили. Навіщо чіпати пам'ятники Леніну? - Питає. – Це ж історія.

Коли штурмували їхню частину в Луганську, одним із перших відкрив вогонь у відповідь. Згадує зі сміхом, як бойовики підбігали до воріт і кричали "бандерівці, здавайтесь". Згадує страх і зрадництво командирів, розгубленість рядових. Згадує, як намагався викликати на себе вогонь снайпера, аби того зафіксували – стояв просто проти вікна, ходив кімнатами.

Вогонь викликав, снайпера зафіксували – той сидів у багатоповерхівці напроти, в чиїйсь квартирі, вогонь у відповідь відкрити було неможливо. Згадує, що перша куля снайпера пройшла просто над головою – пощастило. Впав, доки лежав на битому склі, зателефонував друг дитинства, що стояв на "сепарському" блокпості. На питання, що робиш, Саша відповів – лежу, відпочиваю. Згадує, як відступали, як псували зброю, аби не віддавати бойовикам. Згадує обстріли з російської території, розмови з російськими військовими.

Нині друг дитинства десь у Росії, сам Саша поки що в тилу. В Луганську лишилась квартира, частина друзів. Хтось воює з того боку, хтось – на боці України. Називає Путіна хорошим політиком, як він, - говорить, - чітко віджав у нас Крим.

Чому ти не лишився в Луганську? – Питаю його. – Тобі ж пропонували. Я не можу зраджувати, - відповідає. Відповідає без позування. Загалом, говорить спокійно й без емоцій – і про Майдан, і про обстріли, і про командирів, і про загиблих, і про сліди від куль за спиною. І про Путіна теж.

Прифронтовим містечком снує багато військових. Хтось притомно екіпірований, хтось – подібний на пірата на березі. Хтось зі зброєю за плечем, хтось із пакетом із супермаркету в руці. Бічною вуличкою перекрито проїзд після нещодавнього вибуху. Деякі будівлі охороняються, коло брам стоять буржуйки, довкола них гріються вартові. Дехто говорить українською, дехто – російською. Говорять різне, говорять кожен про своє. Оскільки кожен справді має це своє, хоча не завжди поспішає ним ділитися.

Я ось думаю – добре було б почути, це "своє". Добре було б завжди пам'ятати, що тут за кожним своя історія й своя правда. І свій конкретний випадок, і своя особлива біографія. Свій погляд на події, своє розуміння ситуації. І у військових. І у цивільних. І по-іншому не буває. Не можна почути Донбас.

Немає голосу в промислових регіонів. Голоси є в живих людей. У кожного свій. Особливий. Іноді приємний. Іноді не надто. Але в кожного він є. І якщо вже говорити про голоси, то добре було б розуміти, кому вони належать. Добре було б рахувати живих не відсотками, добре було б, говорячи про загиблих, керуватися не статистикою, а пам'яттю.

Тому що пам'ять – річ загалом примхлива, річ, що залежить виключно від нас, вірніше – від нашого бажання бодай щось пам'ятати. Добре було б, говорячи про міста, мати на увазі, що заселені вони не безликою електоральною масою, а живими людьми, кожен із яких може не лише відповідати на наші питання, а й ставити нам свої.

Добре було б мати на увазі, що люди, навіть збираючись у групи, пікети, мітинги, збройні частини, не перестають бути кожен собою (ну добре – в більшості випадків не перестають), не втрачають імен, не втрачають свого минулого, не втрачають своїх історій. Що вони в них завжди є – імена, минуле, історії. Не завжди приємні, не завжди зрозумілі.

Але тут така проста річ – якщо хочеш щось зрозуміти, краще, звісно, знати. Питати, слухати, відповідати. В іншому випадку, ну що ти можеш зрозуміти? Розуміти іншого – справа загалом не надто вдячна, можна сказати – майже неможлива. Куди більше шансів не розуміти. Не вирізняти, не слухати, не сумніватися. Сидіти зі своїми переконаннями. Себто, зі своїм незнанням.