Літо. Вісті

Саша працює у волонтерському центрі, допомагає біженцям. Свого часу не хотів їхати з Донецька, але перебрався таки до Харкова. Носить бейсболку з емблемою "Шахтаря". Розповідає, що кількість родин із Донбасу останнім часом зменшилась – після минулорічного масового виїзду багато хто повернуся додому. Хоча щоразу приїжджають нові родини. Поводять себе по-різному – хтось дякує, хтось приймає допомогу як належне, хтось обурюється, підозрює, інтригує, звинувачує. Одного разу, розповідає Саша, прийшла жіночка, вистояла чергу, отримала в руки харчі, на прощання кинула йому в обличчя: "сволочь фашистская". Саша розповідає про це спокійно – волонтерить уже майже рік, звик до всього. Всі до всього звикають, всі намагаються достосуватись до обставин.

Обставини не надто змінюються – війна триває, тисячі громадян блукають країною в пошуках кращого життя, когось дратуючи, в когось викликаючи співчуття. Новини теж не надто змінюються – суха статистика втрат, мертва мова офіційних повідомлень, погані вісті з літнього Сходу. Країна живе, мов людина, що пережила інфаркт: життя триває, просто воно ніколи не буде таким, як раніше.

В купе лисичанського потяга сидять сапер-"айдарівець" Валєра й молода мама з донькою. Мама нарікає. Нарікає на президента, на уряд, на губернатора, на мера. "Донбасс не поняли", - говорить. Чому, говорить, майдаунам можна, а нам – ні? Ми ж просто хотіли автономії. Як у Криму. Валєра стримується, підтримує лише розмови про сім'ю. Сам із Кам'янця, на Сході майже рік, говорить, що йому, з його професією, робота залишиться навіть після війни. Вдома залишив дружину. Її начальство, дізнавшись, що Валєра на Сході, допомогло йому з документами.

Коридором блукають військові. Час від часу пропонують Валєрі випити. Той відмовляється. Бавиться з донькою молодої мами. Розповідає про позиції, про терикон, на якому нещодавно з мінометів накрили двох їхніх бійців. "А почему вы не бьете по той стороне?", - обережно питає мама. Бойовиків вона дипломатично називає "той стороной". "Там житлові райони", - пояснює Валєра. "Серьезно? – не надто вірить мама. – А я слышала, что там никого нет. По новостям сказали".

В Куп'янську добровольці виходять на платформу. Біля них стоїть молода жінка з хлопчиком. Бабця продає пиво, заводиться з бійцями, мовляв, навіщо сюди приїхали. Один із добровольців не витримує. "Вам прописку показати? – нервує. – Я сам звідси. Ось моя дружина, - показує на жінку з хлопчиком, - прийшла проводжати". Бабця замовкає, розвертається, зникає за рогом. Потяг рушає, військові далі тягаються коридором, рвуть руками рибу, виловлену місцевими. Зідзвонюються зі своїми підрозділами, домовляються, як будуть діставатися від кінцевої.

Окремо сидить молодий американець. В камуфляжі та якісь недолугій бандані. Приїхав волонтером. Поруч із ним на полиці англо-російський словник. Бліді татуювання на незасмаглій шкірі. Ламана російська. З нерозумінням дивиться на розірвану рибу.

Мама розповідає мені про приятеля, з яким ми разом навчалися. Останні роки жив у Луганську. Нещодавно привезли його "на наш бік", до батьків. У цинку. Везли через Росію. Радили цинк не відкривати. Батьки говорять усім, що рак. Хоча всі розуміють – воював. Розуміють також, на чиєму боці.

В Харкові на вулиці зранку роздають безкоштовну газету. Критика уряду, неупереджена позиція, свобода слова. Перев'язані пачки лежать на прохолодному асфальті. Багато хто зупиняється, чекає, бере до рук газету, читає, біжучи до метро. Всі цікавляться новинами, всім потрібні останні вісті. Біля газет одразу ж з'являються фріки. Якийсь дядечко в брудному халаті кричить на адресу газетярів щось загрозливе. Інтелігентного вигляду бабуся притуляється до стіни й тут таки починає розгадувати кросворд. Спокійно й нікуди не поспішаючи. Ніби знає – до завтра напевне нічого не зміниться. Завтра все буде, як і сьогодні. Завтра знову будуть свіжі новини. І вони знову будуть поганими.