Людина з кіноапаратом

Нещодавно довелося працювати з німецькими телевізійниками. Вони нині активно до нас приїздять, я про це писав. Власне, приїздять не лише телевізійники. Приїздять журналісти загалом. Але якщо зі звичайним репортером все значно простіше (просто ходить, щось там собі нотуючи й до чогось там собі принюхуючись), то з телебаченням справи складаються куди цікавіше. Оскільки телебачення, це в першу чергу – камера! А реакцію нашого співвітчизника на телекамеру ніколи не можна передбачити і кожного разу важко зрозуміти. Реакція може бути різною – від захвату й іронії, через екстаз і відвертість, до повного заперечення та цілковитої агресії. Але майже ніколи не байдужість! В жодному разі не ігнорування! За жодних обставин – не спокійне споглядання того, як навколо тебе знімається кіно! Все, звісно, залежить від віку, фаху та статусу.

Найбільш тішаться появі телебачення тінейджери та пияки. Можливо тому, що саме вони не втратили ще цього п'янкого дитячого відчуття світу, постійної потреби в пізнанні реалій, що нас оточують, наївного та безпосереднього зачудування різними блискучими штуками та кольоровими блямбами. Тінейджери й пияки моментально реагують на будь-який прояв уваги до себе, на будь-який рух довкола, на будь-який голос та шум, на тіні, що скрадаються, на можливість познайомитись із непізнаним. Вони вважають за необхідне коментувати все, що бачили, і заперечувати все, що чули. Їм єщо сказати з будь-якого приводу, а особливо на камеру. Кожен із них має чітку систему координат, жорстку внутрішню ієрархію цінностей та зовнішню шкалу оцінок, якими вони користуються в своїх щоденних виправах вулицями міста. Якоїсь миті я побачив, що телевізійники випасають цю публіку своїм професійним зором і намагаються її оминути. Оскільки говорять вони багато, проте зрозуміти їх зазвичай дуже не просто. І зупинити, до речі, теж.

Більш стримано, проте з не меншим інтересом, реагують на камери представники влади та виконавчих органів. Ці, маючи можливість самим добирати співрозмовників, зазвичай говорять казенною мовою і не по ділу. Говорять упевнено й переконливо, позують, не заграють, не намагаються видатися легковажними, натомість намагаються справити враження. Зазвичай, коли камера вимикається, важко видихають повітря і стають самими собою. Себто, говорять простіше, вживають жаргонізми та елементи ненормативної лексики, але весь час боязко озираються на оператора – чи той, бува, не ввімкнув свій апарат.

Дещо розгублено почуваються при потраплянні в об'єктив пенсіонери та бюджетними. Особливо до журналістів не рвуться, хоча видно - сказати мають що. Особливо водії тролейбусів і двірники. Меншою мірою монтери, контролери та пожежники. Зовсім неохоче, проте неминуче, в кадрі з'являються представники правоохоронних органів. Ці дають коментарі, дерев'яними язиками називаючи статті кримінального кодексу та за будь-яку ціну намагаючись зберегти таємницю слідства.

Найгірше з людьми, котрі за щось відповідають. Сторожі, вахтери та охоронці. Провідники, представники жеків та директори магазинів. Із цими біда. На камеру вони реагують болісно й травматично. Відразу вимагають дозволів, посвідчень та, бажано, хабарів. Погрожують і не вірять,перевіряють і перепитують, відмовляються від коментарів і посилаються на таємні інструкції. З ними працювати найтяжче. Потрібно справді бути німецьким телевізійником, аби подолати всі ці суворі адміністративні перешкоди та заборони, відчинити всі замки та брами й опинитися там, де тобі потрібно. Ця категорія співвітчизників так само наділена природною цікавістю до телебачення, проте значно сильніше обтяжена професійними обов'язками, тож змушена наступати на горло власній пісні й розмовляти з журналістами в нахабнуватій і категоричній манері. Щоправда, щойно їм демонструються необхідні дозволи та перепустки, як усе враз стає на свої місця, і вони вмить попускаються, втрачаючи рештки службової настороженості та недовіри. Наші співвітчизники в переважній своїй більшості до роботи ставляться відповідально, проте без фанатизму, що дозволяє їм, вочевидь, зберігати внутрішню гармонію та зовнішній порядок.

Останній епізод ми знімали в симферопольському потязі. Це був плацкартний вагон, напханий приємною сонною публікою. Ідея полягала в тому, що одна камера працює на пероні, знімаючи від'їзд потяга, а інша знімає весь цей процес ізсередини, себто – в теплих плацкартних сутінках. Дозвіл брали безпосередньо в начальника залізниці. Начальник запропонував навіть надати особу, котра би супроводжувала журналістів до кінцевої станції, за рахунок залізниці, ясна річ. Журналісти чемно відмовились. Проте супровідна особа все ж таки з'явилась, і провела телевізійників безпосередньо на платформу. Провідник, побачивши камери, злякався, але потім, побачивши дозвіл, попустився і перейшов з усіма на ви. Пасажири напружено й збуджено перешіптувались, аж доки не позасинали. Дехто хотів передати комусь привіт, дехто демонстративно робив вигляд, що йому заважають, діти намагались потягнути мікрофон, дорослі лягли спати одягненими. В цілому подорож видалась цікавою та пізнавальною.

Ми й далі потребуємо до себе уваги. Потребуємо співрозмовника, потребуємо розуміння та підтвердження власної правоти. Для нас і далі важливим лишається телебачення, як один із найбільш дешевих та доступних способів отримання дезінформації. Великою мірою, ми всі поводимось як підлітки. Або як пияки. Оскільки зберігаємо відчуття відкритості цього світу, його загадковості й непроявленості. Ми й далі довіряємо незнайомим людям і звіряємось випадковим попутникам. Ми готові відкривати душу й розповідати державні таємниці. Ми емоційні, нестримані, багатослівні, непослідовні, але надзвичайно щирі. Ми просто подарунок для телевізійників. Тому нас і люблять. Тому нас і не розуміють.