Опозиційні маневри

Двадцять п'ять років тому польський режисер Юліуш Махульський зняв один із найвідоміших своїх фільмів – стрічку "Кінг Сайз". Дія відбувається одночасно у світі гномів (у казковій країні Шафландії) і у світі людей.

Гноми винайшли чудодійний еліксир, який дозволяє їм на деякий час стати людьми і перейти у людський світ. Але цим еліксиром користуються лише обрані – гном Кілкуядек (в російському перекладі – "Зловредний") та його оточення.

Вони вільно переходять у світ людей і користуються всіма благами цивілизації, доки інші гноми працюють на них. Наприкінці фільму гноми-бунтівники дістають еліксир, перемагають Кілкуядека і роблять світ людей доступним іншим гномам.

Майстер парадоксів Махульський завершує хепі-енд жорсткою іронією: гноми, що перетворилися на людей, разом з іншими – справжніми - людьми сідають у потяг і їдуть у подорож. Вони веселі та переповнені нових надій і сподівань.

Камера від'їзжає далі і далі, і ми раптом бачимо: потяг – іграшковий, їде він по іграшковій залізниці, і ним бавиться дитина. Тобто, ті, хто вважають себе людьми – реально є лише гномами у порівнянні з тими, хто реально керує цим світом.

Все відносне. Свого часу фільм Махульського сприймався як своєрідна алюзія на комуністичний режим і на намагання вирватися з нього. Сьогодні фільм не втратив своєї актуальності. Бо і наше намагання прорватися у Європу з поросячою радістю від євроінтеграційного процесу – це емоції гномів, які намагаються стати людьми.

І намагання опозиції продемонструвати свою значимість – це теж спроби гномів прикинутися людьми. І постійно виникає питання: а хто ж та дитина, яка, ніби перебуваючи у якійсь надсистемі, керує діями новітніх гномів – особливо тих, хто вже відчув себе людьми?

...Довколоєвропейські "танці святого Віта" відволікають увагу від того, що відбувається в середовищі української опозиції. А між тим процеси тут – надзвичайно цікаві і драматичні. Процеси ці можна оцінити як якусь незрозумілу та не зовсім логічну гру.

Бо у всьому світі опозиція конкурує з владою – аби самій взяти владні важелі. У даному випаку опозиція конкурує з опозицією – за можливість отримати ресурси з рук влади. Свого часу Степан Бандера звинувачував Андрія Мельника у тому, що той демонструє тактику "заслужити Україну у Гітлера".

Сьогодні УДАР, "Свобода" і "Батьківщина" сперечаються за те, хто в очах влади буде опозицією. Бо у триєдиний характер опозиції вже мало хто вірить.

Погляньте на події останніх тижнів.

Партія "Свобода" створила свій опозиційний уряд – це при тому, що вже один опозиційний уряд, на чолі із Сергієм Соболєвим, вже існує. Як будуть співдіяти два "уряди" – Сича і Соболєва – не зрозуміло: чи то на основі окремої "міжурядової" угоди про безпеку і співробітництво опозиції, чи жорстко критикуючи і поборюючи одні одних.

Логічнішим було би ініцівання єдиного опозиційного уряду – але тоді неодмінно постає питання квот. Як рахувати? По представленню у парламенті? Але за цей час партія УДАР наростила свій електоральний рейтинг, і Віталій Кличко навряд чи захоче відчувати себе молодшим партнером Арсенія Яценюка.

Тим більше, що у єдиній зв'язці з побратимами зі "Свободи" Кличко може багато втратити. Тому у передчутті наближення президентських виборів кожен лідер опозиційних сил рухається скоріше самостійно і грає сольну гру, а не командну.

Те, що саме представники "Батьківщини" "підставили" Віталія Кличка, внісши на розгляд парламенту поправку до Податкового кодексу, яка забороняє балотуватися в Президенти України людям, що сплачують податки не в бюджет України, показово.

Арсеній Яценюк вирішив позбутися конкурента або ж суттєво попсути йому нерви та імідж. Заяви про те, що підпис депутата Ігоря Бриченка було підроблено і вся операція по внесенню поправки була сфальсифікована, не витримують критики: не далі ніж 12 липня 2013 року Арсеній Яценюк звертався із листом до Президента Віктора Януковича, у якому просив його не підписувати "вексельні" поправки.

Тобто, є лист з вихідним номером 04 – 02/7 – 1, зареєстрований у апараті Верховної Ради, є вхідний номер, зареєстрований у Адміністрації Президента. Натомість цього разу вхідної-вихідної кореспонденції немає! Тобто, у випадку з "поправкою Бриченка" Яценюк не писав листи Президенту і лише вдавав обурення.

Заява Віталія Кличка про те, що він іде в Президенти – це реакція на провокацію його колег з "Батьківщини". Можливо, він здійснив фальстарт. Але він а) показав, що єдності в опозиційному таборі більше немає і б) що опозиція може й надалі визначатися з єдиним кандидатом на вибори, а він вже свій вибір зробив.

Тобто, якщо у травні 2013 року сформувалися дві концепції – Тимошенко (єдиний кандидат у першому турі не потрібен) і Луценка (потрібно йти на президентські вибори з єдиним кандидатом від опозиційних сил), – то зараз очевидно, що перемогла концепція Юлії Володимирівни. Амбіції політиків виявилися сильнішіми за здоровий глузд.

До речі, складається враження, що всередині опозиції існує ще один фронт боротьби – проти Тимошенко. Виступаючи назовні за її звільнення, опозиціонери бояться зізнатися собі, що вони бояться її виходу на волю.

Так само як і Тимошенко розуміє: всі, хто нині вважають себе опозицією, з її точки зору є лише політичним гарматним м'ясом, витратним матеріалом. Вихід Тимошенко на свободу мав би ознаменуватися тим, що всі – Яценюк, Кличко, Тягнибок – мали би впасти на коліна перед нею однією і присягнути їй на вірність. Чи це у планах Яценюка, Кличка і Тягнибока? Ну ми ж дорослі люди і у казки не віримо.

Тимошенко також чудово розуміє, що вибори 2015 року для неї – останній шанс взяти владу в свої руки. На революцію сподіватися нічого – революційна ситуація не проглядається. Зовнішнє втручання також малоймовірне.

Якщо на виборах 2015 року перемагають Яценюк, Кличко чи Тягнибок – важко уявити собі політичне майбутнє Тимошенко. Жоден із них не віддасть їй крісло прем'єр-міністра, пам'ятаючи сумний досвід Віктора Ющенка. Тимошенко потенційно сильніша за будь-кого із опозиційної трійці, а отже і несе у собі явну небезпеку. На крісло нижче прем'єрського Тимошенко не погодиться.

Сподіватися, що на неї – тепер уже на свободі – будуть і надалі робити ставку західні політики чи Кремль – не доводиться: для перших вона є символом авторитарного популізму і далеким привітом з лихих 90-х, для других – нагадуванням про часи Помаранчевої революції, яка залишається больовою точкою Путіна.

Хіба що Тимошенко змінить риторику і на волі очолить антиєвропейський, євроскептичний рух, перебравши кермо з рук Віктора Медведчука...

Інша річ, коли президентом у 2015 році стає Віктор Янукович. Тимошенко, вийшовши на волю (у березні 2015 року вона може потрапити під дію умовно-дострокового звільнення – мине половина терміну, визначеного судом), може і надалі сприйматися як антитеза щодо Віктора Януковича.

Вона продовжує своє політичне довголіття і продовжує боротьбу з Януковичем. Паралельно готуючи революцію або потрясіння іншого роду.

Саме цей момент сьогодні рухає Юлією Тимошенко. Їй не потрібна перемога опозиціонера на виборах 2015 року, бо ця перемога означатиме її особисту політичну поразку. Їй потрібна перемога Януковича, бо ця перемога продовжить двобій двох політиків, розтягне його в часі.

Саме звідси теза про неприпустимість висунення єдиного кандидата від опозиції у першому турі. Кандидатом має бути Тимошенко – або ніхто.

До речі, Тимошенко може перехопити інформаційну ініціативу ще перед самітом у Вільнюсі. У момент, коли всім здаватиметься, що ситуація зі звільненням Тимошенко зайшла у глухий кут, а на Угоді про асоціацію з ЄС поставлено крапку – десь у період між звітом місії Кокса і Квасневського та засіданням Ради міністрів закордонних справ країн ЄС, тобто, між 14 і 18 листопада – Тимошенко може звернутися до глав держав Європейського Союзу з відкритим листом: мовляв, не зважайте на мою долю, я готова страждати, я готова принести себе в жертву – лиш би Угоду було підписано! І цей аргумент може спрацювати.

Весь вільнюський саміт пройде під знаком листа Тимошенко з-за ґрат. Януковичу офіційно вкажуть: "Ми угоду підписуємо, але в цьому заслуга насамперед Тимошенко!" Опозиція використає цей фактор як нове гасло та знамено ("Ура! Тимошенко точно тепер сидітиме і не братиме участі у виборах, а нам дала такий чудовий козир!!! Урра!!!"). Якщо у Януковича були якісь попередні домовленості з Росією на випадок непідписання Угоди (про що говорить Глазьєв), то на них можна поставити крапку – одна заява Тимошенко їх перекреслить і не дасть можливостей для відступу...

Все це – у зоні ризиків. Наразі ж опозиція і Тимошенко тихенько недолюблюють одні одних і тихенько готові потопити одні одних, проте розуміють, що зв'язані круговою порукою і перебувають у одному човні.

Ще один фронт боротьби опозиції – це боротьба за тіньові ресурси. І бореться за них опозиція, намагаючись виступати у ролі захисників "постраждалих" від реформ Уряду – насамперед медичної реформи (одна з небагатьох реформ, які дійсно втілюються).

Неозброєним оком видно, що члени тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, яка має за мету розслідувати проблеми у медичному відомстві, сьогодні виступають у ролі лобістів інтересів або фармацевтів, усунутих від державних замовлень, або тих, хто програли у тендерних операціях при закупівлі техніки чи послуг.

І тут вже розпочинається боротьба за фармакологічний ресурс між представниками різних опозиційних фракцій: кожна хоче, щоби медичні гроші напередодні виборів потекли саме в її закрома. Звідси – й вправляння в красномовстві та змагання у тому, хто найкраще плюне в бік будівлі Міністерства охорони здоров'я.

Та ж ситуація – і з іншими міністерствами та відомствами. Опозиція намагається залучити до лав фінансових донорів, які сьогодні проявляють невдоволення рішеннями влади.

Отже, нинішня опозиція сьогодні:

а) намагається не стільки боротися з владою, скільки заручитися запевненнями влади у тому, що саме їх лідера штучно виведуть у другий тур президентської кампанії – як спаринг-партнера Януковича;

б) веде запеклу боротьбу між політичними силами, які формують опозиційне поле – тобто, відбувається внутрішня боротьба, яка при цьому сприяє розпорошенню сил і подрібленню опозиції;

в) таємно веде боротьбу з Юлією Тимошенко, яку боїться навіть в ув'язненні (при цьому боїться більше, аніж влада);

г) це не заважає опозиції піднімати образ Тимошенко як знамено у своїй боротьбі;

д) паралельно ведеться пошук ресурсів та джерел фінансування – в тому числі за межами України, і не завжди на Заході.

Водночас опозиції сьогодні не вистачає присутності в ЗМІ, мобілізаційних ресурсів, зв'язків із масами, конструктивної програми перетворень, стратегічного бачення. Гасла опозиції – непереконливі.

Фарватер задає влада – опозиція лише реагує на цей фарватер. Яскравих, харизматичних лідерів немає, засобів донесення своєї позиції – також немає. Акції "Вставай, Україно!" виявилися яловими і малочисельними.

Єдине, що вони продемонстрували, - це низький рівень готовності громадян виходити на мітинги безкоштовно. Тобто, народ не готовий іти на барикади за нових вождів.

А Захід зупинився у розгубленості. У 2004 році він знав, на кого робити ставку. Зараз – як сказав один із архітекторів "кольорових революцій" десятилітньої давнини, він не знає, з ким мати справу в Україні. Дослівно: "Тимошенко ні чим не відрізняється від Януковича, і навіщо нам мігрень змінювати на гіпертонію? А інші лідери опозиції – це втілення принципу "тупий і ще тупіший тупого".

...Гномики дуже стараються, щоби вибитися в люди. Вони ладні перебити один одного у боротьбі за чудодійний еліксир. Вони хочуть відчути себе великими.

Але чи готові вони до того, що хтось – значно більший - вже готується вирішити, кому потрапити у поїзд, а кому залишитися у ящичках Шафландії або на іграшковому пероні серед українських степів?

Кость Бондаренко