Трохи оптимізму в мутній воді

На мою попередню статтю "З дурної голови" я отримав деяку інформацію від колишнього депутата Львівської міської ради, який зараз живе в Ізраїлі.

Він одразу уточнив, що автор опусу, в якому так пристрасно описано "фашистський Львів", не Аркадій Молей, а Аркадій Молев. Правда, прізвище перекрутив не я, бо так воно фігурувало в інтернеті.

Колишній львів'янин пише, що Молев "в обществе львовских евреев не был замечен и не известно, львовянин ли он. Этот клоун начинал учиться в университете им. Бен Гуриона, но не закончил его. Статей-заметок у него всего несколько и даже нет своего блога. Пишет он в странном блоге "Сообщество друзей Израиля" на сайте маргинальной Сажи Умалатовой (легендарна комуністка епохи "пєрєстройки", - Ю.В.) Там есть его фото клоунское и за издевательство над символами иудаизма этому клоуну следовало бы кое-что оторвать, чтобы не было таких печальных последствий".

Одне слово, пройдисвіт. Але він не один. Любителів побачити в Україні те, чого тут насправді нема, багато. Зерна, засіяні регіоналами з їхніми фантазійними протестами про загрозу міфічного фашизму, дали свої сходи.

Ось навіть у Лейпцігу на нашій з Андрієм Курковим презентації знайшовся якийсь чоловік, який заявив, що Майдан організували американці та що там були фашисти і антисеміти. Курков йому намагався пояснити, що то чистої води російська пропаганда, яка не має жодних підстав, що французький філософ єврейського походження Анрі Леві, побувавши та виступивши на Майдані, пізніше написав статтю, в якій заявив, що жодного антисемітизму там не помітив.

Але той чоловік далі скипав гнівом, аж поки не зірвався з місця і не залишив приміщення.

Та це скоріше виняток, бо усі німці, австрійці та швейцарці, які приходили до нас на зустрічі, були дуже позитивно налаштовані до України і критикували свою владу за поміркованість. Мене вразила їхня обізнаність з усіма нюансами нашого політикуму, їхня тривога за наше майбутнє. І усіх їх хвилювало одне питання: що ж буде далі?

Ну, я оптиміст, і вірю, що мусимо виборсатися з цього лиха. Зараз маємо унікальну ситуацію, якої не було в нас досі ніколи: цього разу конституційну і реальну більшість становлять не комуністи, червоні директори, олігархи і різні регіональні клани. До парламенту потрапило чимало людей, які ніколи раніше там не були. І пролетіли ті, кого плекали регіонали. Пам'ятаєте, як вони знищили конкуренцію для "Свободи", не допустивши на місцеві вибори у Львівській та Тернопільській областях "Батьківщину"?

Тож тепер ніхто не може сказати, що у нас є значний відсоток прихильників націоналістів. Досі їх було 10%, а зараз ще менше.

Але відразу розгулявся скандал. Кинулася братія обсмоктувати депутатську платню. І що цікаво: народ поділився на дві частини, з яких та, що осуджує Найєма, дуже агресивна і зла.

Ну, так, звичайно, чимало українців змушені жити дуже скромно, але якщо ми такі непримиренні щодо депутатської платні, то треба бути послідовним — висловити своє фе і стосовно платні генеральської, прокурорської чи суддівської. А яку платню отримують керівники банків, фірм, різні генеральні і не дуже генеральні директори!

Це безглуздо, вимагати низьку платню для депутатів, які не пов'язані з бізнесом і ніколи не засідали в Раді. Для тих, хто прийшов з бізнесу, депутатська платня нічого не значить, коли люди платять мільйони, аби влізти до прохідного списку. Люди асфальтують вулиці, перекривають дахи, будують пам'ятники і спонсорують культуру, на яку їм досі було начхати, дають кошти на церкву і на школу. І всією родиною вчащають на службу Божу, аби громада бачила, якого богомільного діяча вона виплекала. І все це задля кількох тисяч гривень?

Ось цим багатим буратінам справді годилося б скоротити платню, а тим, що прийшли з вулиці, підняти.

Парламент — чудове місце, куди можна зайти бідним, а вийти багатим. Тому й не дивно, що всі, хто там уже побував, рвуться знову.

Знаєте, скільки за режиму Януковича коштувало нашому щирому демократу піти поцюняти під час голосування? Вам би на хату точно вистачило. А він тільки й того, що – припекло ж! – вискочив на хвильку, а влетів, защіпаючи ширінку, коли вже проголосували.

"Та як же без мене? Та я ж... " – "Не журись, ми й так голосів не добрали". І вже на душі легше. Бо видно, що не один ти такий був, кому на ту пору припекло.

Я ото з деякими депутатами посидів за пляшкою, то багато цікавого довідався. Там заробляють на таких нюансах, що простій людині і не второпати.

Ось, наприклад, приймають закон про заборону вивезення кольорових металів з України, і висить цей закон, як дамоклів меч, над величезними скапищами цього добра. Висить до слушного часу, коли набереться його достатньо. А тоді певні люді отримують звістку, що, скажімо, за місяць цей закон скасують. І вони хутенько скуповують за безцінь. Коли ж несподівано цей закон скасовують, то для більшості це несподіванка, ніхто не наготувався. А ті, що скупили, за лічені дні вивезли, парламент тим часом раптом визнає свою помилку і закон таки повертають.

Таких хитрих оборудок безліч, про які ми не знаємо й не розглядаємо, як корупцію, бо не дано нам за всім прослідкувати і в кожному законі розібратися.

Так от, щоб не було спокус для депутатів-незаможників, то не треба їм платню врізати.

В Грузії оновили міліцію і підняли платню. Чомусь усі відразу почали цей факт наводити як прогресивний та бажаний і для нас також. То виходить, з тим, що оновленій міліції треба підняти платню, згодні усі, а депутати нехай не зажираються?

То тепер кожен хай поставить себе на місце депутата, якого просять підтримати той чи інший далеко не доленосний закон. Яку-небудь маленьку поправку, яка протримається, може, тиждень, а потім її відмінять, але за це йому тицьнуть грубого конверта. Чи кожен зможе тоді про себе сказати "стою, як скеля, непорушний"?