Воєнно-Грузинська дорога

Ідеалізувати загалом шкідливо – потім обов'язково доведеться розчаровуватись, переглядати власну позицію, ревізувати цінності. Не варто ідеалізувати цілі країни й окремих людей. В цілій країні розчаровуватись особливо неприємно. Саме тому я до цієї нашої хвилі зачарування в усьому грузинському намагався ставитись обережно, тверезо, так би мовити. Мовляв, якщо їм справді "все вдалося" - чому їхній колишній президент виступає переважно на українському телебаченні? І якщо в них так усе добре з корупцією (себто, якщо корупції в них немає), чому вони так старанно намагаються цього свого колишнього президента посадити? Бо що таке відсутність корупції? – думалось мені. Нерозкрадені й нерозтягнуті бюджетні кошти, які вкидаються в соціальну сферу. Що таке реформи? Можливість для багатьох отримати свій шанс, вдало стартувати, знайти своє місце під сонцем. Якось так.

Що натомість? Тбілісі справляє надзвичайно дивне враження. Якщо писати так, щоби не образити друзів (припустивши, що вони якимось чином усе це прочитають), то складається враження, ніби країна сильно економить на багатьох речах. Скажімо, на ремонті та розбудові старого міста. Древні напівзруйновані будинки в тісних кварталах щонайменше дивують. Тим більше – древні напівзруйновані церкви. Особливо, коли приїжджаєш із країни, де побудова церков та супермаркетів є пріоритетними напрямками діяльності місцевої влади. Те ж стосується стихійної вуличної торгівлі – всіх цих бабусь із зеленню, дідусів із пожовклими й нечитабельними від часу книгами, жіночок, що продають із підвалів, чоловіків, що пропонують відвезти тебе бодай на якусь екскурсію, циганок, що торгують краденими годинниками, розвісивши їх щедро, мов браслети, на обох руках – всього того, що асоціюється з дев'яностими, і що тут лишилося, нікому не заважаючи.

Хоча, цілком можливо, справа не в особливостях соціально-економічного розвитку, а просто в темпераменті, в регіональній специфіці торгівельних відносин. Але так чи інакше – українські міста виглядають куди вилизаніше, прибраніше. Знову ж таки – можливо, це наша давня звичка фарбувати фасади й вичищати центральні вулиці, аби справити враження бодай на туристів та гостей міста. Грузини косметичним прибиранням, схоже, не надто переймаються, хоча ось поруч з сірою радянською чи занедбаною сецесійною архітектурою все ж споруджують якісь нові космічні приміщення та футуристичні мости. Але це відчуття, що в країні не так багато грошей (або що вони витрачаються не на зовнішні ефекти) – таке відчуття є, особливо коли бачиш, як перед парламентом монтується сцена для святкування дня незалежності – свіжі дошки, дерев'яне покриття, все просто, не наш, так би мовити, хай-тек.

Хоча річ, звісно, не в хай-теці. Знайомий розповідав, що грузини ніколи не будуть скаржитись – навіть якщо справи йтимуть не надто добре, ніколи в цьому не признаються. Але ні – признаються. Говорять, що ситуація не надто райдужна, грошей не вистачає, натомість вистачає проблем. Хоча, говорять друзі-письменники, Грузія за кілька років має бути почесним гостем на Франкфуртському книжковому ярмарку. Тож держава активно зайнялась промоцією своєї літератури. Фестивалі, переклади, поїздки. Нам є чому у вас повчитись, - говорю. Вам так чи інакше треба вчитися, - відповідають вони, - принаймні, щоби враховувати наш досвід. Адже джерело небезпеки в нас те саме, - продовжують вони вже не про літературу.

Все вірно, ближчим часом ми просто приречені вчитися одне в одного, одне одного триматися. У нас спільні небезпеки, відповідно – спільні проблеми, та й варіанти їх вирішення навряд чи різняться. Хоча й відмінного теж достатньо. У нас валять пам'ятники Леніну, у них продають портрети Сталіна. Регіональна специфіка, одне слово.