Дженерейшен пі

Зустрілися зі знайомим, заговорили про політику. Все як завжди – нічого хорошого, печальна історія, жодних перспектив. "Ну, що ти хочеш, - сказав знайомий, - он Мойсей сорок років водив своїх пустелею, доки домовились". "Їм добре було, - відповів я, - мали багато часу". Це якийсь дивний капітулянтський аргумент, котрий насправді доводиться постійно чути – мовляв, ось Мойсей і той сорок років блукав, тож і ми поблукаємо, чого там. Тим більше – лишилось не так багато. Підозрюю, в наших реаліях число сорок згодом чим-небудь заміниться. Скажімо, сотнею років самотності.

До того ж, думаю я іноді, що таке сорок років? Менше, ніж ціле життя. Більше, ніж його половина. Вік достатній, аби до кінця не дожили ті, хто рушив у похід дорослим і сформованим. І так само достатній для того, аби досягли зрілості (й бажано мудрості) ті, хто народився вже в дорозі. Найгірше, за логікою, мають почуватися ті з нас, хто рушив у цю подорож ще дитиною, пізнавши на власній шкірі всі принади перехідного (в прямому сенсі цього слова) періоду, й планує дістатися до кінця саме тоді, коли ні сил, ні бажання тішитись не залишиться.

По ходу, у випадку з незалежною Україною, таке щастя випало на моє покоління – покоління, народжене в застійні сонячні сімдесяті. Мені воно завжди подобалось – ним мало опікувались, мало займались його працевлаштуванням, воно не встигло повною мірою відчути холодні нутрощі совка, проте встигло прочитати книги, котрі в дитинстві необхідно прочитати всім.

Було воно, це покоління, по-доброму, сирітським, по-кіношному трагічним, по-дитячому невпевненим у собі. В нього були проблеми з бабками. Причому, проблеми були в дев'яностих, у більшості випадків вони нікуди не зникли й сьогодні. Покоління це завжди виглядало не надто сучасно – то замолодо, то забідно, тепер ось просто занудно.

Я часто пізнаю своїх однолітків за ранньою розмитістю рис обличчя, за надмірною вагою, за поганими зубами, за шкідливими звичками. Ну і, ясна річ – за добрими серцями, за щирими слізьми, за відкритими душами, пробитими у випадкових вуличних перестрілках. Сьогодні вони перебувають десь посеред свого шляху, він ще здається їм достатньо довгим, проте вже не таким обнадійливим, вони ще так багато вміють, проте хочуть щоразу менше, вони ще здатні кохати, проте їх люблять далеко не всі.

Я завжди відчуваю якусь дивовижну ніжність, коли бачу впевненість цих жінок та суворість цих чоловіків, коли трапляється спостерігати за їхньою викличністю й неуважністю, старанністю й неадекватністю, змученістю та незламністю. Ми разом із ними рушили свого часу в цю мандрівку, яка більшості з нас видавалася веселою й азартною пригодою, проте для багатьох із нас стала вигнанням із райських садів, в яких квітли дивовижні рослини й мешкали герої прочитаних нами книг. Іноді я намагаюся згадати всіх, хоча це все одно нічим добрим не закінчується.

Бо, скажімо, Шура, зник перший. Більше не повертався, знаючи, що варто повернутися – все почнеться спочатку, й доведеться знову ночувати на підлозі й харчуватися в нашій веселій компанії раз на кілька днів.

Рому кинула дружина. Забрала з собою доньку. Рома якось зустрів мене, плакався, не розумію, казав, чому, для чого. Вона теж плакалася, коли зустріла. Так вони й живуть, плачучись.

Вовка навчає дітей, виступає за демократичні цінності. Навіть не знаю, як людина, що поділяє демократичні цінності, може сьогодні утриматись у системі освіти.

Оля займається бізнесом, пару разів прогоріла. Нині все гаразд. Кинула чоловіка, завела пса. Хоча чоловік її любив. І не гадив, наскільки пам'ятаю.

Діма виїхав у єврейську еміграцію. З підробленими документами. Осів під швейцарським кордоном, завів знайомства, розсварився з родичами. Думаю, в силу теперішніх релігійних переконань у нього найкращі шанси порозумітися з Мойсеєм, запитавши його при нагоді про особливості маршруту, про ненадійність провідників, про пам'ять, яка чекає на тих, хто дійде, про забуття, яке лишилося з тими, хто відстав.

Сергій Жадан